Останні дні шкільних канікул завжди навіюють ностальгійний настрій, спогади про щасливе учнівство . Ніщо не забувається…Минуле повертається, обираючи відведений для нього час. І сама найперша — СШ№1, не загубилася у вирі часу, все також залишається першою, з якої почався відлік освітянської інфраструктури Покрова.

Офіційна історія першого навчального закладу молодого гірницького міста розпочинається другим лютим 52-го, саме цю дату внесено до літопису. Архівні дані не викликали б сумнівів, якби не експонати міського історико-краєзнавчого музею ім. М. Занудька, що в силах додати до визначеного віку десятиріччя, доводячи правдивість слів старожилів селища Рудник, тих самих мешканців рудника імені Орджонікідзе, хто пам’ятає першу школу іншою, а головне її директора, Івана Шепілко.
Музейні запасники зберігають унікальний документ, датований 6 червня 1941 року у якому науковий співробітник кабінету педагогіки Дніпропетровського інституту удосконалення вчителів Палій визначає для директора Шепілко час для підготовки теми другої обласної науково-педагогічної конференції, котра мала почати свою роботу 24 червня 41-го.
Сьогодні ця дата асоціюється з найтрагічнішим періодом в історії країни – початком Другої Світової. Невідомо, чи відбулася конференція, на якій очільник школи мав представити свій погляд на освітянські проблеми, все те увійшло в довоєнні часи, а з ім’ям Шепілко пов’язуються роки нової епохи післяокупаційного відродження.
Вже з перших днів звільнення краю від німецько-фашистських загарбників перед педагогами ставилося завдання відновлення навчального процесу. У селищі Рудник було відкрито два учбові корпуси: молодшої та старшої школи, як і у передвоєнні часи, освітян повів за собою Іван Шепілко.
Формування класів, де за однією партою сиділи діти різного віку, серед яких учасники партизансько-визвольного руху, сини та доньки полка, були передвісниками омріяного мирного часу. Війну, яка ще гриміла за обійстям, намагалися забути, викреслити з життя, що поставало в уяві новим, світлим, щасливим. Учорашні учасники спротиву відшукували заховані на горищах підручники і знову ставали школярами, що над усе прагнули навчатися й по-дитячому бешкетувати на перервах.
Учень першого післявоєнного випуску Микола Балихін згадує наскільки сильною була жага до знань, не маючи шкільного приладдя, одягу, взуття діти все-одно летіли до закладу, щоб просочитися знаннями. Скромна одноповерхова будівля повертала їх у дитинство, даруючи поколінню, що рано подорослішало, вкрадену і знов даровану мрію.
Наприкінці 40-х Микола Балихін разом з однокласниками входив до нової двоповерхової школи.
Сьогодні непросто визначитися з точною датою відкриття новобудови, до 56-го рудник ім.Орджонікідзе входив до структури Нікопольського району, тож документи ховають цю таємницю. У архівних записах можна віднайти, що середню школу №1 було введено в дію у квітні 51-го, приймав осередок директор Михайло Левицький. Однак, за підписами на приватних фотокартках, документами міського музею можна припустити, що ця виняткова для молодого міста подія сталася у 1948 - му, ще декілька років потому заклад поступово доводився до стану завершення будівництва. Так, саме у грудні 48-го директор Шепілко висував клопотання перед депутатом Верховної ради про забезпечення під’їзду учнів до середньої школи № 1 рудника ім. Орджонікідзе. Ця нагальна проблема не випадково примусила керівника звернутися по допомогу до голови Ради Міністрів України, до закладу було зараховано дітей, мешканців прилеглих до Рудника селищ. Колишні учні Микола Балихін та Валентина Ярифа згадують, як учні пішки добиралися до школи, значна частина приїздила на виробничому потязі, котрий ласкаво нарекли «зозулею». Боялися запізнитися до початку уроків, отримати догану від учителів, що були для них не просто авторитетними людьми – небожителями: Василь Огульчанський, Фаїна Хараз, Марія Чуднова, Олександр Василевський.
Вже 20 серпня 1949 року Нікопольська Зоря писала, що Орджонікідзевська середня школа зустрічає навчання у повній готовності: «Відремонтовано класні кімнати, завезено паливо, осередок поповнився новими наочними приладдями.» У непрості післявоєнні роки директор Шепілко зміг сформувати колектив дивовижних вчителів, більшість якого складали фронтовики. Вони відкривали дітям світ, переконуючи, що кожен в силах іти далі дорогами науки.
Переповнені класи, де сиділо до 35-ти учнів, немов кораблі дитячої мрії пливли розповідями викладачів, юнь знала , що коли-небудь їм підкоряться материки та континенти.
Пройдуть роки і це доведе один з випускників, моряк, Заслужений винахідник Української РСР, доцент Валентин Говоров, відома поетеса Придніпров’я Галина Мудра. А тоді, у 50-му, вони, як і більшість однолітків жили шкільним життям, беручи активну участь у спортивних та культурно-масових заходах, трудових десантах.
У середині 50-х на першу очікували структурні зміни, класи формувалися за статевою приналежністю, хлопчики займалися окремо від дівчаток, але це ніяк не впливало на загальний дух єдиного загалу. З’явилася їдальня, де учні за абонементом у 20 копійок, могли придбати собі буфетну продукцію. Школа росла разом з вихованцями, залучаючи до своїх лав перспективних спеціалістів.
Однією з тих, кого називали плеядою молодих була вчитель фізики, випускниця Криворізького педагогічного інституту Ольга Чернобай. Її, як і багатьох інших, дивували масштаби двоповерхової красуні, у 1954-му за рівнем вона не поступалася обласним закладам. Сьогодні з усмішкою згадує свої перші кроки, коли живучи з родиною директора Георгія Чабаненка при школі, поступово входила до курсу справи, з ентузіазмом готуючись до навчального року. Обладнання кабінету необхідним дидактичним матеріалом, пошук та закупівля приладдя покладалися на плечі викладачів, які вважали своїм обов’язком бути відповідальними за кожний етап професійної діяльності. Імена колег не загубилися у вирі часу, залишилися з нею, як частина життя, наповненого справжніми людськими почуттями і стосунками, дивовижними вечорами, коли учительською громадою зустрічали і свята, і гірку днину. Директор Іван Макієнко, педагоги Дора Чикийдовська, Галина Штопенко, Марія Лазаренко, Микола Радько, Ніна Занудько, Ольга Новицька, Галина Лебедєва, Ніна Баранова, Діна Афанасьєва, Євдокія Кравцова, Ніна Нестеренко увійшли в особисту історію молодого спеціаліста та її вихованців.
У 60-х змінився статус осередку як неповної середньої школи, та вона все-одно залишалася першою, як для випускників-восьмикласників, які продовжували навчання у нових загальноосвітніх закладах міста, так і городян. Твердженням тому є непідвладна обставинам і часу щира відданість колишніх учнів. Випускниця 1969 року Галина Жидкова зізнається, що пам’ятає найменші деталі. Школа подарувала їй ні з чим незрівнянне відчуття єдиної комуни, усвідомлення важливості цього зрозуміла роками пізніше. Той єдиний дух колективізму, ставлення до вихованців як до рівних, з урахуванням індивідуальних можливостей, сформували позицію людяності, давши вдалий старт у подальшому житті. Володіти такою майстерністю міг по-справжньому випробуваний часом колектив, у першій школі він був.
Це те, що відзначив 36-річний директор Григорій Качуровський, приймаючи у 1972-му прославлений заклад. Викладацький осередок складався з досвідчених педагогів. Більшість з них розуміла, що час висуває нові вимоги, сімдесяті відверто вказали на переваги сучасних шкіл з обладнаними майстернями, автономними спортивними залами. Перша не могла похвалитися тим, але в неї була історія і безмежне бажання педагогічного складу творити заради дітей. Під початком молодого директора значних реконструкцій зазнали навчальні класи, актову залу було переобладнано під фізичну. Вже першого вересня наявні зміни відверто дивували не тільки учнів – освітянський загал міста. Школа презентувала перший в історії міста кабінет біології, оснащений справжнім проектором, навчальний музичний клас, де під керівництвом Михайла Козленка займався відомий на всю Дніпропетровщину ансамбль ложкарів. Та все ж подих сучасності ставав все відчутнішим, батьки школярів віддавали перевагу загальноосвітнім закладам за районами проживання, коридори першої поволі пустіли…
У 78-му, згідно з постановою ради міністрів Української СРСР, на базі неповної середньої школи № 1 було відкрито міжшкільний учбово-виробничий комбінат. Ця сфера діяльності доповнила багаторічну історію закладу новими сторінками. Навчальні класи зайняли старшокласники, що поволі входили до професійного середовища, опановуючи непрості ази виробництва. І знову, як колись, школа стала першою у цьому починанні, впроваджуючи напрямок, котрий виправдав себе вже після року навчання. На базі комбінату навчали за 14 професіями, як зазначає один з колишніх директорів Борис Склоцький, значна частина учнів саме тут знайшла заняття до душі, визначилася у житті.
Головний акцент ставився не на теорії – практиці, кроці у бік виробничої профорієнтації.
Початок нового тисячоліття диктував сучасні вимоги усім сферам суспільного життя, а освітянській – першочергово. Наступні реформи вказали на певну реорганізацію учбово-виробничих комбінатів. Не останню роль у цьому зіграла загальна ситуація зі станом вітчизняних підприємств, яких теж торкнулася перебудова. Не затребуваність молодих спеціалістів, а тим паче, школярів, поставили під питання необхідності підготовки такої кількості фахівців. Місту вдалося зберегти комбінат, скоротивши наявний спектр професій і знову постало питання доцільності утримання будови школи. Здавалося, історія обірвалася, однак те, що починалося як експеримент, переросло у велику необхідну справу.
У 2006 році на базі колишньої першої було відкрито цех харчування управління освіти, а сама школа стала частиною єдиного навчально-спортивного комплексу установи.
Тут як і колись чутно дитячі голоси, а в окремих аудиторіях ще можна побачити географічні карти, осяяні сонячним промінням з надзвичайно високих світлих вікон. Школа і сьогодні дивує своїм плануванням. Здається, обернешся і побачиш вчителів з того самого фото початку 50-х. Певно, такі відчуття знайомі багатьом, бо в заклад час від часу приходять позначені сріблом сивини люди поважного віку, довго ходять коридорами, зупиняючись біля одних єдиних дверей, дверей свого класу. Для них то не минуле, то — життя, що сплелося воєдино з історією рідного міста.
Прес-служба міського голови.