У цей скорботний день Покров разом з усією Україною згадує страшні сторінки минулого, запалює свічки у тиші і пам’яті. Четверта субота листопада відлунює болем за мільйонами українців, жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.
Житній хліб, колоски пшениці і осінні квіти стали символами трагедії, яка торкнулася чи не кожної української родини. 22 листопада їх вкотре поклали представники влади, духовенства, містяни, мешканці Шолохового до скорботного Хреста у селищі Базавлук, місця масового захоронення загиблих.
Згадуючи події, коли квітучі села Нікопольщини були перетворені штучним голодом на кладовище, стерті з мап тоталітарною комуністичною системою. Але цей злочин не приховано, бо він залишається у народній пам’яті. Хвилиною мовчання покровчани поминали загиблих, чиї душі були не відспівані і не оплакані…Було відслужено панахиду за жертвами голодоморів.
Свідчення тих, хто вижив, лунали у міському народному історико-краєзнавчому музеї ім.М.Занудька. Тут не припиняють досліджувати тему Голодомору, збираючи документальні свідчення очевидців геноциду проти українського народу. Постійнодіюча експозиція містить матеріали, які розкривають увесь жах і наслідки трагедії.
-Кожен експонат сповнений болем. Світлини, речі розповідають про сторінки історії, які не маємо права забувати. Україна продовжує свою боротьбу з ворогом, який винищував нас у 1933-му і намагається стерти нашу ідентичність сьогодні, - наголошують директор музею Тетяна Подольчак, екскурсовод Тетяна Курочка.
У 92-і роковини Голодомору вони говорили з покровчанами про злочинну мету голоду - знищення українського народу. Вилучення продовольства, блокаду сіл і цілих районів, заборону виїзду за межі охопленої голодом України, згортання сільської торгівлі, репресії українців. Про те, що сьогодні визнано світовою спільнотою як геноцид. Підтвердженням історичних фактів стала розповідь Івана Тимофійовича Лісового, старожила селища Перевізькі Хутори, заслуженого ветерана, який пережив голод 1946-1947 років.
Він ділився спогадами про минуле, обпалене війною, післявоєнною відбудовою і голодом, який став страшним випробуванням. Івану Тимофійовичу було вісім років, коли ця біда охопила рідне село. На його очах пухли від голоду, вмирали діти, з ким ще вчора зустрічалися у школі. Дорослих засуджували до ув’язнення за жменю зерна, яку несли додому, аби врятувати малечу.
-Ми дивом вціліли, - ділиться Іван Лісовий, - моя родина пережила два голоди: 1932-1933 –го та 1946-1947-го. Прості хлібороби, які понад усе любили свою рідну землю.
Їхня родина ніколи не забувала ні 47-го, ні 33-го. Іван Тимофійович рано подорослішав, вже у 16 років став на самостійну дорогу, реалізував себе у професії, пройшов шлях від учня автоелектрика до начальника автоколони автотранспортного цеху ГЗК - голови профспілкового комітету автобази, заступника голови профспілки комбінату. Ті роки стали тяжким випробуванням і усвідомленням злочинності тоталітарної системи.
На світлинах з його домашнього архіву увічнене покоління, яке знає це. У четверту суботу листопада вже сучасне покоління, яке теж пізнало слово «війна» і ворога, що не змінився, вдивлялося в обличчя на фото. У Загальнонаціональну хвилину мовчання запалили свічки…У закладах культури й освіти говорили про важливість берегти пам'ять.
У вікнах міста спалахували вогники, покровчани приєдналися до Всеукраїнської акції «Запали свічку пам’яті», вшановуючи жертв Голодоморів.
Пресслужба міського голови.
