«Душу спалити треба, якщо хочеш когось зігріть»… Ці рядки, випущені у неосяжний Всесвіт, стали безсмертними, як і сам неперевершений геній слова від археології – Борис Мозолевський.

Певно, й не зустріти на землі іншого місця, крім історичної батьківщини символу України, де б так плекали пам’ять про визнаного світом археолога, далекий 1971-й. Минуло 45 років, а золота Пектораль продовжує полонити розуми, затьмарюючи своєю величчю імена дослідників, які намагаються розгадати її таємницю. І тільки одну постать не здатна поглинути царська печатка – Бориса Мозолевського. Він просто жив, не дозволяючи втратити шанс спробувати себе в археології, де почувався по-справжньому вільним. І завжди поезії викривали погляд, який і без того, у певних колах, вважався надто відвертим, зухвалим, визначеним вироком – «дисидент». Ковтком повітря залишалися вірші й сезонні експедиції, які негласно влаштовували опальному письменнику співробітники інституту. Однією з таких стала орджонікідзевська зупинка. Хто міг знати, що саме з неї розпочнеться нова епоха у науково-мистецькому житті не лише країни – світу.
Сьогодні дослідники життя археолога стверджують, що випадковостей у його долі не було. Його знайомство з краєм неосяжних степів відбулося наприкінці шістдесятих, коли ще нікому невідомий позаштатний співробітник Київського інституту археології, штатний кочегар комбінату залізобетонних конструкцій і дисидент від поезії вперше приїхав до Орджонікідзе. Саме останнє: відвертість, чесність віршів зіграло з ним злий жарт, та, як виявилось пізніше, й принесло світовий успіх. Кочегар та редактор видавництва «Наукова думка» лише на договірних умовах міг брати участь у сезонних розкопках. Та починалася епоха новобудов, досліджень у степовому українському півдні і недоступний колись інститут археології був готовий прийняти неблагонадійну особистість.
Наприкінці 60-х у Орджонікідзе ширилися гірничі розробки, які загрожували знищенню курганів. Оскільки усі штатні працівники інституту були задіяні на інших об´єктах, єдиним вільним спеціалістом з необхідним досвідом був опальний Мозолевський. В одну мить персона нон-грата стала начальником Орджонікідзевського загону. Археолог знав, що на думку колег, Товста Могила й решта курганів є абсолютно безперспективними, і все ж вірив, що чорні копачі не добралися до головного, й саме тут залишається широке поле діяльності для дослідників.
Свої припущення не приховував, навпаки, ділився гіпотезами, міг годинами говорити про володарів степної Скіфії. Заховане серед степів маленьке містечко дарувало Мозолевському те, чого він так потребував: любов, розуміння, підтримку. Робота в Орджонікідзе звела його з неординарною людиною, директором гірничо-збагачувального комбінату, Героєм Соціалістичної Праці, кандидатом технічних наук Григорієм Середою. Середа не переймався неблагонадійним статусом Бориса, більше того, склав договір з інститутом археології як говориться, «під Мозолевського». Чи треба пояснювати, чому саме Григорію Лукичу першому зателефонував, коли відкрив скарби Товстої Могили – він, як ніхто, вірив у щасливу зірку Мозолевського.
І той довів, що його припущення є вірними, був невмолимий, цілеспрямовано шукав фрагменти крепіди, котрі вирізняли кургани скіфського періоду, продовжував брати проби, вселяючи в інших віру в успіх. Передчуття не підвели, він розпочав і тріумфально завершив свій двобій з вічністю.
21 червня 1971 року, у 14 годин 30 хвилин було піднято ювелірний шедевр усіх часів –золоту Пектораль. На переконання багатьох, ця віковічна подія зайвий раз підтвердила дивовижну удачу українського Шлімана, романтика, що вірив у чудеса.
За розповідями очевидців, Борис Миколайович немов відчував місце, де лежало його руно. Могилу весь час підтоплювало, що створювало додаткові проблеми при проведенні розкопок. За годину до історичної миті старий шахтар Денис Бондаренко, копаючи, натрапив на невідомий об´єкт, Мозолевський наказав облишити роботи для додаткового дослідження і буквально руками в багнюці віднайшов артефакт.
Вже тоді Мозолевський розумів, що унікальна знахідка круто змінить його життя, вививши з тривалої тіні, але це не могло вплинути на його людські якості. Він залишався все тим же дослідником, який віддавав усе: від почуттів, до знань. До сьогодні люди, котрі за родом професійної діяльності були пов’язані з археологом, відзначають його толерантність, повагу до роботи інших.
Певно саме тоді більшість і відкрили для себе Скіфію. Борис розумів зацікавленість людей, не заперечував щодо численних екскурсій. Часто сам виступав ініціатором історичних подорожей. Підкупав доброзичливістю, щирістю, був весь, ніби на долонях.
Блискуче проведені розкопки Товстої Могили назавжди змінили життя Мозолевського, він став одним з авторитетніших дослідників великих скіфських курганів, захистив кандидатську, видав монографію. Серйозно займаючись проблемою етногеографії Скіфії, паралельно проводив польові дослідження. На базі відпочинку одного з підрозділів Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату було розгорнуто археологічний табір, де члени групи проводили увесь вільний від розкопок час. За спогадами друзів, людина достатньо пряма та незалежна, не володів «талантом» вибивати для себе життєві блага. Його справжнім світом залишалася археологія, поезія – все інше не мало сенсу. Вчений світового рівня був надзвичайно скромною особистістю, не акцентував уваги на власних бідах.
Про тяжку хворобу Мозолевського більшість дізналася вже тоді, коли Борису Миколайовичу була вкрай необхідна термінова допомога. Одними з найперших на крик дружини Віри відгукнулися орджонікідзевські друзі, але, попри загальні зусилля, доля зробила свій останній крутий поворот…
Після передчасного відходу у вічність поповзли чутки, що прокляття скіфського царя таки наздогнало вченого. Згадався початок занурення у надра Товстої Могили, коли на місці розкопок від серцевого нападу помер один із дружинників, трагічна доля більшості учасників орджонікідзевської групи, які пішли із життя після тяжких хвороб. Насправді ж, можна тільки гадати, що то було – злий фатум, чи кара Божа за сміливість порушити вічний сон мертвих.
Все те – припущення, а правда в тому, що доля подарувала йому цілу епоху скіфоведіння, яка пройшла під знаком Мозолевського і продовжує тривати…
Сьогодні, у 45 річницю віднайдення символу України, у місті золотої Пекторалі – Покрові пом’януть великого вченого і визначну особистість – Бориса Мозолевського. Згідно розпорядження міського голови Олександра Шаповала тривають заходи, приурочені історичній події.
Прес-служба міського голови.