В історії кожного населеного пункту в нашій країні є особлива дата. Вона стає одним з тих наріжних каменів, що об'єднує усі покоління. Для Покрова таким днем стало 4 лютого 1944-го року. Саме цього дня 77 років тому війська 8-ї гвардійської армії генерала Василя Чуйкова звільнили від гітлерівців територію тодішнього рудника ім. Орджонікідзе. Окупація, яка тривала з 18 серпня 1941 року закінчилася вигнанням ворога. Напередодні цієї дати нам вдалося поспілкуватися з Ніною Єрмолаївною СТОРЧЕУС. Жителька селища Олександрівка є одним із живих свідків тих буремних подій і поділилася унікальними спогадами про період окупації та безпосереднє звільнення міста.

Дитинство під нагайкою…

Коли розпочалася війна, Ніні Єрмолаївні було 12 років, вона закінчила 4 класи місцевої школи. Уся її рідня мешкала в Олександрівці. Батько дівчини загинув у шахті у 1938 році, мати працювала на шахті, а згодом на фабриці.

Вона пам'ятає, як вперше побачила німецьких солдатів. Вони їхали на мотоциклах і машинах, весело грали на своїх губних гармошках. Контраст з радянськими солдатами, що відступали, був великий. “Здавалося, що таку силу яку ми бачили, перемогти неможливо, стільки у них техніки було”, — розповідає Ніна Єрмолаївна.

У людей настрій був пригнічений. Але знаходилися й такі, хто радів приходу окупантів. “У нас був сусід, хворів туберкульозом, ходив завжди у валянках такий непримітний. Як тільки увійшли німці, то він одягнувся в костюм зустрів їх з хлібом - сіллю. Усі на нього тоді почали дивитися скоса”, — згадує жінка.

Почалися важкі роки окупації. З самого початку їхня родина ризикувала потрапити під репресії. Річ у тім, що батько Ніни Єрмолаївни був військовим, а в хаті висів його портрет у формі та військовими відзнаками. Коли гітлерівці заходили в хату, то істерично кричали: “Комуніст-комуніст, - ” і загрожували родині розстрілом. Розлюченим ворожим солдатам ледве вдалося пояснити, що батько загинув ще до початку війни в шахті, у 38-му році. Згодом портрет довелося сховати.

Окупанти добротою до місцевих жителів не відзначалися, відбирали їжу, могли побити нагайкою. Особливо недоброї пам'яті здобув  німців, який був одним з керівників шахт. Місцеві зі злістю називала його “Гахман”.

 - Сам чорт, а не людина. Коли ми ходили збирати дрова і він нас бачив, то перекидав візок і міг побити батогом. Так само їздив вздовж річки та бив батогом місцевих хлопців, які йшли рибалити, — розповідає Ніна Сторчеус.

Але навіть серед ворогів були ті, хто не втратив людяності. Жінка згадує, що один з німецьких солдатів, якого звали Бруно підгодовував дітлахів.

“А ще була місцева німкеня з фольксдойчів. Вона виросла тут, її діти ходили з нами в школу. Можна сказати, що вона врятувала багатьох людей, коли приховувала від німецької адміністрації данні про те, коли у когось рідні були в радянській армії”, — говорить наша співрозмовниця.

Виживати в окупації було дуже непросто. Рятував власний город. Ще родині дуже пощастило, що окупанти не відібрали у них корову.

Марганцеві шахти та військовополонені.  Як рятували від смерті

Наш регіон мав величезне значення для військової економіки нацистської Німеччини, адже тут знаходилися поклади марганцю. Ніна Єрмолаївна розповідає, що навіть у дворі їхньої родини практично увесь час стояло кілька вантажних автомобілів та гармата.

Звісно, частину шахт під час відступу радянської армії було пошкоджено, але гітлерівці робили все, аби відновити видобуток цінної сировини. Так, шахту № 5, яка знаходилася поряд з селищем, під час відступу не знищили. За спогадами жінки, шахти й Олександрівська фабрика під час окупації працювали. Більш того, окремі місцеві жителі, наприклад, залізничники,  отримували “бронь”, яка захищала від вивезення на примусові роботи до Німеччини. За словами Ніни Єрмолаївни, безпосередньо в шахтах працювали  тільки військовополонені.

Вона добре пам'ятає табір військовополонених, який знаходився на місці колишньої швейної фабрики в селищі Рудник (неподалік від будівлі сучасного НВО). Умови перебування у таборі були жахливими. Особисто бачила, як тіла загиблих ховали на місці нинішнього кладовища в селищі Олександрівка.

- Тіла померлих військовополонених кіньми привозив такий собі шарабан. Вивозили їх, можна сказати, що голих, адже ніякого одягу в таборі їм не давали. Витягували заслінку і тіла падали до ям, — з жахом згадує жінка.

Сьогодні на цьому місці встановлено монумент, який закликає берегти пам'ять жертв цієї трагедії. Згідно з даними пошуковців, загалом у таборі від нелюдських умов та знущань загинуло понад 2 тисячі людей.

Від смерті полонених рятували різними способами. У тому числі навіть ті люди, яких спочатку вважали зрадниками.

 - У нас сусід жив неподалік, який  був у поліції. Так він домовлявся з німцями і брав полонених, які ходили по селах і просили у місцевих жителів харчі,  потім приносили до табору.  Знаю, що одного полоненого солдата, його звали Василь Гусільов з Росії, він навіть визволив, забравши до себе працювати як робочого. Все це ми дізналися вже після війни, — згадує Ніна Єрмолаївна.

Звісно, що полонені часто здійснювали спроби втекти. Одним зі способів було покласти людину на дно вагонетки, яка вивозила породу у відвали і прикрити дошками. Потім полонений вибирався з під ґрунту та втікав. Ніна Єрмолаївна особисто бачила, як один з таких бранців біг повз них, коли йому вдалося здійснити таку втечу.

Також вона підтверджує, що в селищі знали про діяльність партизан і підпільників. Але зайвий раз про такі речі намагалися не говорити. Багато що стало відомо вже в післявоєнні роки.

 - У мене була однокласниця, і вже після війни ми дізналися, що вона ходила у плавні, була зв'язковою. Так чутки про партизан і підпільників ходили, але конкретно про це багато не говорили, — пояснює наша співрозмовниця.

“Ті, хто нас звільняли, були зовсім молоді хлопці, років по 20 їм було …”

Наприкінці 1943 і початку 1944 року люди вже знали про наближення радянських військ. Усі з радістю очікували приходу визволителів. Але мирному населенню, яке опинялося в зоні бойових дій, було дуже важко. Ніна Сторчеус згадує, що у кожної родини було вирите укриття у дворі. Коли розпочалися бої за селище і територію міста, їхня сім'я практично жила в такому окопі. Наша авіація селище не бомбила, але коли над ними пролітали німецькі літаки, усі ховалися в укриттях.

У пам'яті закарбувалося й те, як  німці змушували дітей виштовхувати їхню техніку, яка застрягала на ґрунтовій дорозі у балці між Шолоховим та Олександрівкою. Зима тоді видалася сніжною, а коли сніг почав танути, то дороги перетворювалися на болото.

 - Нас зганяли та змушували виштовхувати машини до нинішньої зупинки Підгорна. Якщо бачили, що не штовхаємо, то могли побити батогом, — розповідає жінка. І додає, що ті німці котрі  відступали в 1944-му сильно відрізнялися від тих, хто захоплював рудник ім. Орджонікідзе в 1941-му: 

 - На них страшно було дивитися. Всі брудні, ноги обмотані, запхнуті якісь ганчірки. Вони так боялися наших морозів, що натягували на себе будь-яке ганчір’я аби зігрітися.

Бої за невеликі селища точилися надзвичайно жорстокі. Адже на кону стояла доля не лише марганцевих покладів, але і багатьох частин 6-ї німецької армії, які фактично потрапляли в оточення під час наступу наших військ.

Жінка розповідає, що під час боїв окупанти регулярно підпалювали хати, аби освітлювати територію вночі.

 - Шуляківську хату знаю спалили, говорили, що і на краю села хату спалили, — розповідає вона.

За словами Ніни Єрмолаївна, їхня Олександрівка кілька разів переходила з рук в руки. А неподалік від нинішньої зупинки Пляжна на грейдерній дорозі  під час боїв німці підбили радянський танк. Тоді у розпал боїв одна з місцевих дівчат сховала від німців пораненого танкіста. Він сильно обгорів, але коли селище остаточно звільнили, то його живого передали до шпиталю на лікування.

Загиблих було дуже багато.

 - На ділянці між Олександрівкою та Перевізькими Хуторами, там де зараз відстійник побудовано, загиблі солдати лежали наче скошені снопи. І німці, і наші, — з біллю згадує жінка.

Історична довідка: У звільненні нашого міста брали участь воїни 3-го Українського фронту, 8-ї гвардійської, 17-ї повітряної армій, 4-го гвардійського механізованого корпусу. У кровопролитних боях загинуло 1459 наших солдат і офіцерів.

Але попри супротив ворога бійці легендарного генерала Чуйкова невпинно просувалися вперед, звільняючи рідну землю.

 - 4 лютого на нашій вулиці ми вперше побачили радянського солдата. Наші визволителі були зовсім молоді хлопці, більшості  років по 20 було . Видно вони так давно воювали, що кухня була десь далеко. В степу залишалися качани кукурудзи, воно все горіло. Так наші солдати гризли ці качани, настільки вони були голодні. Це я пам'ятаю наче зараз, — говорить наша героїня.

Їх звільняла вже зовсім інші армія, яка виковувалася у горнилі найстрашніших битв, мала багато техніки і могла долати найсильнішого ворога. Тоді вони бачили наші танки й гармати. Велике піднесення у малечі викликала легендарна “Катюша”, яка також проїхала через село.

Найважчим моментом для Ніни Сторчеус стала участь у збиранні тіл загиблих солдатів.

 - Ховати загиблих почали десь наприкінці березня-початку квітня. У лютому ще йшли бої, тому тіла не ховали. Але зброї та боєприпасів поряд із загиблими уже не було, лише тіла. Вони вже починали розкладатися. Пам'ятаю, як зачіпали трупи проволокою за ноги, щоб витягнути з окопу, так чоботи злазили разом з м'ясом. Нам малим це бачити було дуже страшно. Але були старші  жінки та чоловіки, які вивозили тіла до братських могил, — згадує наша співрозмовниця.

Ненависть до окупантів була дуже сильною, тож централізовано збирали та ховали у братських могилах тіла лише радянських воїнів. Загиблих гітлерівців просто заривали в окопах та ямах тієї землі, яку вони прийшли завойовувати. 

Тоді ж Ніна Єрмолаївна бачила і німецьких полонених. Колишні окупанти мали далеко не такий гордовитий вигляд як раніше. 

- Як небо і земля. Які заїхали герої, а які вони йшли. Їх охороняли дуже мало наших солдатів. Але німці й не намагалися втікати, видно змирилися зі своєю долею, — розповідає жінка.

До речі, певний час колишні німецькі полонені працювали не території міста. За спогадами очевидців, полонені гітлерівці будували споруди, залучалися до відновлення шахт. Так вони частково компенсували своєю працею ті руйнування, які  принесли цій землі. За іронією долі їх розмістили у тому ж таборі, де раніше були радянські полонені.

Перемога і люди. Як відроджувалося життя

Звільнення від окупації викликало справжнє піднесення. Але реальне життя це не кіно, де все відразу стає добре після фінальних титрів. Все лежало в руїнах, тривала війна. Люди дуже багато працювали. Зокрема, в нашій місцевості досить швидко відбудували шахти, адже армії та народному господарству був необхідний марганець.

Ніна Єрмолаївна згадує, як вже весною 1944-го року відразу після звільнення проходила посівна:

 - Пам'ятаю, як працювали у колгоспі. Мати разом з Ніною Гостік орали землю коровою, коней і техніки не було. А діти брали зерно в такі сумки йшли за ними і так сіяли.

Сьогодні нам важко усвідомити, через які випробування пройшло покоління наших дідів і прадідів. Попри складнощі нинішнього життя, ми не можемо уявити, як це засівати поля вручну, орючи землю коровами. Що тоді, коли на добу на дитину давали 400 грамів, а на працюючого члена сім'ї 800 грамів хліба — це вважалося ледве не благополуччям. А шахтар, який отримував у другій половині 40-х років майже кілограм хліба на добу, взагалі вважався забезпеченою людиною. І це при тому, що у важкому хлібі воєнної та післявоєнної доби, як згадує наша героїня, було повно остюків з ячменю.

Війна навіть через роки продовжувала збирати свій кривавий врожай. У полях лежало багато зброї та боєприпасів. Як розповідає Ніна Єрмолаївна, в перші роки після звільнення гинуло чимало дітей, які намагалися за допомогою знайденої вибухівки глушити рибу у річках, або розібрати якийсь снаряд чи міну. Часто такі випадки закінчувалися трагічно — дітей просто розривало на шмаття, або вони отримували каліцтва.

Але люди вірили в краще, вірили в перемогу. Вже було радіо, можна було дізнаватися новини про просування фронту та вибиття гітлерівців з того чи іншого населеного пункту.

І ось настав момент, коли всі дізналися найголовніше — ВІЙНА ЗАКІНЧИЛАСЯ, МИ ПЕРЕМОГЛИ!

Звісно, тоді в Олександрівці та інших населених пунктах майбутнього міста не було салютів. Але була радість. Радість людей, які дочекалися Перемоги.

Їхнє життя було нелегким. Усі багато працювали, аби відновити з руїн підприємства та інфраструктуру. Люди поверталися з армії і практично відразу йшли на роботу. Причому навіть ті, які мали важкі поранення та каліцтва. Попереду був і голод 1947 року, викликаний страшним неврожаєм, який часто згадують старожили Покрова.

Але вони в черговий раз вистояли. Саме їх важкою працею та самовіддачею фактично розбудовувалося і розвивалося наше місто. Ніна Сторчеус спочатку трудилася на водокачці, потім певний час на шахті. Згодом пішла робити на Олександрівську фабрику звідкіля й на заслужений відпочинок.

Згадуючи події 77 річної давнини, жінка не стримує емоції.

- Україна постраждала найбільше. Тому що війна двічі пройшла від одного її краю до іншого, — наголошує Ніна Єрмолаївна. Але попри все вона вірить, що і нинішнє покоління українців зможе вистояти і подолати усі труднощі.

А сьогодні ми в черговий раз вшановуємо пам'ять визволителів і людей, які змогли перемогти у боротьбі з фашизмом. Згадуємо їхній подвиг та ще раз схиляємо голову у вдячності за можливість вільно жити на своїй землі.

Тарас Шевченко.

Прес-служба міського голови.