Його і справді вважали провідником між двома світами, зберігачем скіфських таємниць, володарем, котрий ішов за своїм Золотим Руном до омріяної Герри. А Борис Мозолевський вірив у щасливу зірку, що усміхалася раз на 20 років. Вона привела його до кургану, де три стихії відтворилися у вічному символі слави — золотій Пекторалі, яка дарувала безсмертя археолога і тільки поезії — безсмертя душі...
“Ви прийміть назавжди мене, Базавлуцькі горби...”
У житті Бориса Мозолевського було немало дивовижних збігів, навіть день його народження співпадає з днем звільнення Покрова від фашистських загарбників — 4 лютого. Для шукачів секрету випадкового успіху то, напевне, знак долі, а для самого дослідника місто гірників стало долею.
Кращі роки життя Бориса Миколайовича пройшли на Базавлуцьких горбах, серед людей, які посвятили археолога у Почесні громадяни і до сьогодні зберігають пам'ять про поета й науковця - великого серця й щирої душі.
Дорогу здолає той, хто іде
Борис Мозолевський ішов до своєї знахідки усе життя. Мріяв бути льотчиком, навіть закінчив Ейське авіаційне училище, потому був історико-філософський факультет Київського університету ім.Шевченка. Поет, редактор видання “Наукова думка”, позаштатний співробітник інституту археології й кочегар, він прийшов у професію вже тоді, коли інші були на піку діяльності, у 30 років. Через поетичне вольнодумство міг би й не залишитися у ній, хоча, саме прямолінійність погляду звела його з людьми, які відкрили дорогу до цілої епохи скіфоведення, що пройшла під іменем Мозолевського. Такими особистостями були засновник української скіфології Олексій Тереножкін, директор гірничо-збагачувального комбінату Григорій Середа, які вірили в успіх опального поета від археології, усіляко сприяючи йому в дослідженнях. Орджонікідзевська зупинка Бориса, яка починалася середньостатистичним відрядженням, завершилася сенсаційною знахідкою століття, котра змінила життя археолога і всіх, хто був поряд з ним.
Одними з тих, хто першими зустрічав ще нікому невідомого археолога у місті гірників, стали співробітники міського музею. За спогадами Миколи Дерев´янка, який з дружиною Галиною стояли у витоків заснування краєзнавчої справи, Мозолевський приїхав до міста восени, одразу ж відшукав музей, з цього й розпочалася багаторічна дружба та співпраця. Археолог відразу підкупив усіх надзвичайною доброзичливістю, відкритістю. Він міг одномоментно працювати, розповідати про омріяну Скіфію, пересипаючи факти рядками власних віршів. Така особистість не могла не притягувати до себе, його оголена душа була відкрита кожному. Перші успіхи, невдачі родина переживала разом з Борисом, супроводжувала його на всіх розкопках, заглиблюючись у непросту романтику, де сива минувшина, відвойована з надр земних, оживала у долонях. Вечорами, на кухні, ті враження отримували поетичні обриси. Дерев´янки стали чи не першими слухачами багатьох віршів, які пізніше лягали на сторінки збірників. Заховане серед степів маленьке містечко дарувало Мозолевському те, чого він так потребував: любов, розуміння, підтримку.
“Та, що ховала скарби”
Скіфські кургани завжди були ласим куснем для мародерів. Степові піраміди сколотів, яких пізніше греки назвали скіфами, ховали під своїми куполами усипальниці наймогутніших царів Причорномор'я. Свідком ритуалу величного поховання був і “батько історії” Геродот. Наперекір сумнівам істориків минулого, знахідки ХІХ-ХХ століть довели достовірність свідчень вченого, не мав сумнівів щодо даного і Мозолевський. Він вірив, що неперспективна Товста Могила ховає свої скарби. За спогадами одного з учасників експедиції, Олександра Загребельного, незважаючи на негативні археологічні проби, стояв на своєму, доводячи, що “чує стукіт кінських копит”. Ця здатність, оповивати поезією професію, породить майже міфічні припущення щодо тонкого зв'язку Мозолевського зі світом загадкової Герри, члени ж експедиції знали: його переконання базувалися на глибоких знаннях та дослідженнях.
Як згадують покровчани, котрих доля звела з Борисом Миколайовичем, він володів дивовижним даром захоплювати археологією, яка для більшості залишалася чи не головною справою життя, з Товстою ж Могилою все вирішив випадок.
За офіційною версією курган перешкоджав гірничим розробкам, тож керівництво ГЗК звернулося до Інституту археології, але є й інша: на початку 70-х у Дніпропетровську розпочали реалізацію масштабного за своїм розмахом проекту набережної. Для будівництва запропонували землю з кар'єрів, отримати яку можна було лише після офіційних розкопок Товстої Могили. Те вирішило все, а наступні археологічні проби дали позитивний результат.
"Зорина, значить, Золота"
Саме так охрестив Мозолевський віднайдену царицю, перше нерозграбоване мародерами захоронення, що свідчило про дивовижне професійне чуття археолога і — удачу, котрій раділи як члени експедиції, так і Георгій Лукич Середа, який чи не кожного дня приїздив до кургану, спускався до його надр, цікавлячись результатами розкопок. Пізніше професор Євген Черненко, єдиний штатний співробітник експедиції, напише, як Борис Миколайович запропонує Григорію Лукичу віднайти скарби, наперед знаючи, що ховає товща кургану. Так, директор, тикнувши ножем, дістав золоту бляшку. Решта відкрилася пізніше — усипальниця цариці, яка лежала у сукні, розшитій золотом, а поряд, у саркофазі, увічнено її дитя. Це була перемога, а тріумф — попереду.
Місце захоронення царя виявилося розграбованим, однак, саме там археологи віднайшли схованку, де з багнюки український Шліман Мозолевський дістав своє Золоте Руно — Пектораль.
Ювелірний шедевр усіх часів було піднято 21 червня 1971 року, о 14 годині 30 хвилин.Леонід Мороз, у 1971-му начальник міського відділу внутрішніх справ, пам´ятає відчуття ейфорії, яке охопило не тільки членів археологічної групи, а всіх, хто був на місці розкопок.
Люди раділи сенсаційній знахідці, фотографувались на тлі Пекторалі. Борис Миколайович, з властивою йому простотою й тактовністю, водив охочих лабіринтами кургану, розповідаючи таємниці скіфських царів. Швидкий у рухах, зупинявся, цитуючи рядки віршів, що рвалися на волю.
Вже тоді Мозолевський розумів, що унікальна знахідка круто змінить його життя, вививши з тривалої тіні, але це не могло вплинути на його людські якості. Він залишався все тим же дослідником, який віддавав усе: від почуттів, до знань.
Та, що змінила світ
З того моменту точаться суперечки щодо істинної приналежності Пекторалі. Її називають ювелірним шедевром усіх часів, картою прихованих скіфських скарбів, схемою розташування “скіфського квадрату” - царських володінь. Вона змінила світ археології і життя свого нового “володаря Герри”. Мозолевський став одним з авторитетніших дослідників великих скіфських курганів, захистив кандидатську, видав монографію. Серйозно займаючись проблемою етногеографії Скіфії, паралельно проводив польові дослідження.
На базі відпочинку одного з підрозділів гірничо-збагачувального комбінату було розгорнуто археологічний табір, де члени групи проводили увесь вільний від розкопок час. З притаманною йому щирістю й простотою віддавався спілкуванню з численними друзями. Декламував поезії, розповідав про Скіфію. Такі зустрічі з покровчанами залишаться на фото і через десятиліття стануть справжніми музейними експонатами. На початку 70-х їх можна було віднайти на підприємствах і в школах, у сімейних фотоальбомах. Борис розумів зацікавленість людей, не заперечував щодо численних екскурсій. Часто сам виступав ініціатором історичних подорожей.
Підкуповував доброзичливістю, щирістю, був весь, ніби на долонях.Багатьох вражало, як у безперевній робочій круговерті Мозолевський міг виділяти головне зерно своєї професії, із захватом ділився з оточуючими науковими гіпотезами, для нього не існувало поділу на ранги та фахову приналежність, а в лексиці не було слова «ти». З однаковою повагою звертався на “Ви” до простих робітників, студентів-практикантів, своїх колег. А коли починав говорити, то замовкали всі, летів у далечінь, вплітав поетичні нотки, читав поезії, ніби співав, проживаючи кожен рядок. За спогадами друзів, людина достатньо пряма та незалежна, не володів «талантом» вибивати для себе життєві блага. Його справжнім світом залишалися археологія, поезія – все інше не мало сенсу. Вчений світового рівня був надзвичайно скромною особистістю, не акцентував уваги на власних бідах.
Лише у віршах прочитувався душевний біль. Вже тоді всі помічали тугу в очах Бориса, яку роками пізніше назвуть передчуттям.
У 90-х Мозолевський розпочав розкопки Соколової Могили. Дослідження тривало два роки, з перенесенням кладовища, розчищенням кургану. Вже перші знахідки відповідали припущенням археолога, прогнозованою була і розграбована царська могила, за якою відкрилося незаймане поховання жреця з веретеном та сагайдаком біля входу. Захоронення, вочевидь, належало енарею, служителю культу, про яке Мозолевський тоді скаже: “Такі могили просто так не даються. Скоро, хлопці, я помру...” Тоді згадався початок занурення у надра Товстої Могили, коли на місці розкопок від серцевого нападу помер один із дружинників, трагічна доля більшості учасників орджонікідзевської групи, які пішли із життя після тяжких хвороб, і раптова смерть двох експедиційних співробітників вже на місці розкопок Соколової Могили.
А двома роками пізніше, у 93-му, після виснажливої хвороби, життя Бориса Мозолевського замкне своє коло, через 20 років після Товстої Могили...Про його тяжку хворобу більшість дізналася вже тоді, коли Борису Миколайовичу була вкрай необхідна термінова допомога. Одними з найперших на крик дружини Віри відгукнулися друзі з Покрова, але, попри спільні зусилля, життя зробило свій останній крутий поворот…Хтось творив припущення щодо злого фатуму, чи кари Божої за сміливість порушити вічний сон мертвих...Правда ж в тому, що доля подарувала йому цілу епоху скіфоведення, яка пройшла під знаком Мозолевського.
"Я ж вам лишаю світи..."
Він залишив покровчанам велике надбання, яке продовжується у його поетичній та археологічній спадщині. Віддавши всього себе науці, залишився на Подніпровщині, де «край Скіфії його душа стояла», де отримав відповідь на запитання, яке задавав друзям :”А щастя є?!” Для нього воно відкрилося у сивих степових вітрах, на подніпров'ї, де у кожному камені, зібраному руками дослідника, зберігається минуле пращурів, переплетене з минулим великого романтика від археології.
Почесний громадянин, він залишається тут, у місті золотої Пекторалі, бо живе у пам'яті людей. І центральний парк, відроджений з небуття, за ініціативи міського голови Олександра Шаповала продовжує свою історію з ім'ям Бориса Миколайовича Мозолевського.
У 2017-му офіційний статус улюбленого місця відпочинку покровчан закріплено пам’ятним знаком, з'явилася меморіальна дошка і на будинку, де зупинявся видатний археолог. Він залишається серед нас...А на гербі Покрова увічнено безсмертний символ України – Пектораль. Знак життя, слави – безсмертя.
Ці складові і є епохальними віхами долі науковця, чия симфонія буття складалася там, де він відкрив «таємниці, втілені у ювелірні вироби».
Його заповітом стало слово, яке відкриватиметься з кожною новою епохою, і лише один єдиний рядок не матиме загадок тлумачення: «Ви прийміть назавжди мене, Базавлуцькі горби”, за яким вітрами донесеться: “Зберігайте ген пам'яті, гідності — любові...”
Оксана Сізова.
Прес-служба міського голови.
