Ця історія розпочалася у лютому 44-го. Протягом десятиліть її єдиними свідками залишалися жителі Олександрівки, які не бажали забувати те, що забути неможливо. З кожним роком їх залишалося все менше, хто пам’ятав, що на цвинтарі у центрі селища ледь помітно виділяються вісім пагорбів – солдатських могил.

Вони тут є…

 З історією, яка стала для них особистою, стукали у двері посадовців, упорядковували могили, вели боротьбу з вандалами з надією, що на місці пагорбів врешті з’явиться обеліск. За власною ініціативою навіть встановили пам'ятний камінь.

Навесні 2016 року один з небагатьох охоронців солдатських могил, Петро Проценко, розповів міському голові Олександру Шаповалу про військове захоронення, яке останні п’ятдесят років залишається не впорядкованим. І одразу почалися пошуки загублених у вирі історії. 

Могили, яких немає

Перші архівні запити не пролили світла на цю історію. По місту зареєстровано чотири офіційних братських поховання, однак, старожили Олександрівки стверджують про існування ще одного, про яке, на їхні слова, просто забули. Люди розповідали, як на початку 50-х останки загиблих солдат переносили з полів та господ у братські могили, з яких, зрештою, розрослося кладовище. Цвинтар вже давно не є діючим, єдиним пам’ятним місцем на ньому вважають братську могилу військовополонених та невідомих танкістів. Чи могли про захоронення просто забути..?
Науковці Нікопольського краєзнавчого музею припускають, що так.

За твердженням істориків, вже наприкінці 40-х гостро постало питання догляду за солдатськими могилами, які часто були розкидані селищами, у приватних садках та городах. До 25- та 30-річчя Перемоги до проблеми підійшли глобально, вирішивши укрупняти братські поховання, переносити розрізненні розкидані могили в одну, братську. Терміни диктували правила. У гонитві за показниками відходили від інструкцій, до загальної бази вносили дані, а могили так і залишалися не перенесеними, втративши офіційний статус військового захоронення. Десятиліття потому виправляти помилки теж не спішили. Зайва тяганина з архівами, офіційними паперами нікому не була потрібна. Обмежувалися традиційними відписками, забуваючи про тих, хто чекав повернення додому з війни…
Подібна доля могла спіткати й Олександрівське поховання. Наводить на роздуми і віднайдений у міських архівах документ, датований 1970 роком, щодо внесення на міські братські могили імен 13 загиблих воїнів, чиї прізвища знайти на меморіалах так і не вдалося. За дивним збігом обставин, їхнім місцем загибелі є селище Олександрівка.

Перші у списку

Аналізуючи вже перші дані, численні відповіді архівів, ставало зрозумілим, що ці тринадцять не єдині, кого немає на меморіальних плитах.
З’ясувати подальші обставини допомогли пошуковці Всеукраїнської громадської організації "Союз "Народна пам'ять", історико-пошукової групи "Пошук-Дніпро", до яких звернулися з черговим запитом.

Підняті архіви свідчили, що тринадцять загиблих воїнів належали до 57-ої гвардійської стрілецької дивізії, 13-ої, 14 та 15-ої механізованих бригад. Первинним місцем їхнього поховання значиться Друге селище, 500 метрів західніше залізниці. Аби розуміти, де саме знаходилися могили, співставили вказані у донесеннях місця захоронення з територією сучасного Покрова. Визначене у 44-му поховання співпадало з територією Олександрівки, але чому залізниця?

За спогадами старожилів, до початку 60-х Рудником проходила додаткова лінія залізниці, що з’єднувала шахту №5 з Олександрівською фабрикою. Рельєф вулиці Боженка і сьогодні видає колись прокладену у цій місцині колію. Вочевидь, могили і є тим місцем первинного поховання, до якого згодом перенесли останки воїнів, про які говорять люди. Але, чи тринадцять?

Аналітик історико-пошукової групи "Пошук-Дніпро" Вадим Шалбанов, який не перший рік займається пошуком не увічнених солдат, стверджує, що нерідко в одній могилі ховали до десятка загиблих. Імена полеглих фіксувалися у донесеннях про беззворотні втрати, пізніше у Книгах Пам’яті. Документальна фіксація не завжди гарантувала визначену долю загиблого солдата. Плутанина зведень у пеклі передової, формальне ставлення вже у післявоєнні роки, призводили до втрати сотень імен, які залишалися не увічненими. А бої в Олександрівці, районах Рудника та Хуторів, забрали сотні солдатських життів.

У далекому 44-му…

Аби розуміти, через що пройшли прості солдати, визволяючи наше місто, варто прочитати бойові дивізійні щоденники.
Взимку 44-го сили 3-го та 4-го Українських фронтів повинні були нанести збіжні удари, аби оточити і знешкодити супротивника на Нікопольському плацдармі. Завдання іти у прорив, відрізавши шляхи відходу ворожого угрупування, було надано 4-му мехкорпусу. Паралельно з ними йшла легендарна 57 стрілецька дивізія.

За наказом, їм належало перерізати лінію залізниці Нікополь-Апостолове та зайняти Чортомлик. Один з головних ударів було направлено на Перевізькі Хутори. Тож неприятель згрупував тут значні сили. На шляху до Хуторів були робітничі поселення, серед яких Олександрівка.

Ситуація погіршувалася відлигою, пересуваючись по коліна у багнюці, воїни буквально на руках переносили артилерію та міномети, їм усіляко допомагали місцеві жителі.За зведеннями 13 та 15 гвардійських механізованих бригад, тільки за три дні боїв у цих підрозділах було вбито 160 бійців, поранено – 114, згоріло у боях 7 танків. Тиша настала лише 8 лютого, за якою спустилася скорбота, коли ховали своїх визволителів…

Повернення з небуття

Через 73 роки той лютий постав знову. Десятки прізвищ, документи підрозділів 8 гвардійської, четвертого мехкорпусу, місця загибелі й поховання, які вивчалися Вадимом Шалбановим. Тривалі пошуки полеглих в Олександрівці повернули з небуття й інших, хто загинув, звільняючи місто, але так і залишився загубленим.

Їх нараховується 77, не увічнених солдат, чиїх імен немає на граніті обелісків.

-Десятки запитів, офіційних листів, місяці пошуків, аби відновити історичну справедливість. Війна виявилася значно ближчою, ніж нам здається,- зазначає міський голова Олександр Шаповал, говорячи про роботу, яка загалом тривала близько двох років, -Більшості з солдат не було і тридцяти. Дехто встиг повоювати лише кілька місяців, бо призивалися одразу після звільнення Запоріжжя, населених пунктів Дніпропетровщини, в документах вказані імена рідних, адреси, дати призову й загибелі. Сподіваємося знайти когось із близьких, хто напевне до цього часу шукає своїх батьків і дідів.

Наступним важливим кроком стало винесення міським головою питання увічнення солдат, впорядкування захоронення, на розгляд профільних депутатських комісій, сесії міськради, обласного центру з охорони історико-культурних цінностей .
На місці ледь помітних восьми пагорбів вже скоро з’явиться пам’ятний знак на честь загиблих солдат. Будуть викарбувані імена 77 визволителів. Через 73 роки після війни…Років скорботи й тиші, але не забуття…
Народний спомин зберігав їх від вандалів та бюрократів. Зберігав до того часу, коли вдячність і шана поверне воїнське ім’я, ставши своєрідним екзаменом нашій пам’яті.

Оксана Сізова.

Прес-служба міського голови.

                                                                                                  Петро Проценко та 95-річна Ганна Козуб з Олександрівки