Рядовий Кожеуров…Про таких як він, простих солдат війни, Висоцький напише: «Здесь нет ни одной персональной судьбы, все судьбы в единую слиты.» Його доля злилася з іншими на плацдармі поблизу Перевізьких Хуторів, з сотнями воїнів, котрі прагнули того й що ми – жити. І він теж, батько шістьох дітей – рядовий 244 стрілецького дивізії, 913 стрілецького полку Захар Кожеуров, один з мільйонного «Безсмертного полку».

ПОСАДИВ ДЕРЕВО, ПОБУДУВАВ ДІМ…ПІШОВ НА ВІЙНУ…
Історія Захара Кожеурова, учасника Нікопольсько-Криворізької операції, визволителя Покрова, за історичним виміром є типовою для Другої Світової і тим ціннішою є для нас, адже уособлює мільйони життів, забраних війною.
Його біографію військові архіви умістили у декілька рядків офіційних полкових зведень: призвали на фронт 10 листопада 1943-го, вбитий 13 лютого 44-го…
Він ішов на війну59-річним зрілим чоловіком, переживши окупацію, пройшовши усіма найсуворішими етапами епохи. Хлопець з Херсонщини будував своє щастя в індустріальному Запоріжжі. Працював наладчиком на легендарному Комунарі, разом з дружиною Наталією, зводив родинний будинок своєї мрії, де народилося шестеро дітей – три сини й три доньки.
Війна застала Кожеурових у рідному домі. З окупації відомі два факти, найстарший син, Георгій воював у регулярних військах, доньку Ольгу було примусово відправлено до Німеччини. Родина виживала під тиском чужинців. Захар перебував у рідному місті, можна припустити, що випадок або серйозні обставини залишили чоловіка у захопленому німцями Запоріжжі. Місто героїчно чинило опір загарбникам, тримаючи оборону з червня по жовтень 41-го. У екстреному порядку проводилася відправка промислових підприємств на схід. Відомий історичний факт: щодоби відправлялося понад 620 вагонів для відновлення виробництва у тилу. Чи брав участь Кожеуров в евакуації заводу – напевно, чи знав про дію підпілля – залишається невідомим. Але вже у перші дні звільнення, у ході Запорізької операції, був зарахований до лав легендарної 244 стрілецької дивізії.
Та, що пізнала радість перемог
Дивізія, до якої був зарахований рядовий Кожеуров з 20 липня 41-го ішла суворими дорогами війни. Захар потрапив до другого формування, перше припинило існування у Вяземському котлі, жовтні 1941року. Вже навесні 42-го 244 стрілецька брала участь у боях під Харковом, у вересні – Сталінграді. А далі було Запоріжжя, форсування Дніпра біля греблі ГЕС.
Кожеуров увійшов до складу дивізії 10 листопада 43-го, до кінця листопада вони утримували плацдарм остаточне звільнення Запоріжжя святкували 30 грудня. Таким було хрещення солдата, попереду в якого залишалося півтора місяці війни - 45 діб життя…
У перший день лютого 44-го його дивізія стояла на смерть біля Сергіївки, що у 30 км від Запоріжжя. Аби зупинити просування наших військ, ворог 27 разів ішов у контратаки. За полковими зведеннями солдати кілька днів залишалися без продовольства й боєприпасів, тільки за добу вбито 27 воїнів, поранено 119. Противник вів вогонь прямою наводкою з восьми танків проти наших самохідних пушок та чотирьох танків. Сьомого лютого дивізія заволоділа Дмитрівкою, восьмого – Нікополем, 9 лютого рубіж оборони Перевізька балка, Чортомлик. Наступ вівся в умовах відлиги, дощу, важкопрохідних доріг. У проміжку між 9 та 11 лютого 913 стрілецький полк перебуває у резерві, скільки саме – добу чи кілька – невідомо. За записами дивізійного журналу, 12 лютого частини після приведення себе до ладу, попередньої підготовки,о 24.00 розпочинають форсування Базавлука, за яким неприятель вів вогонь по бойовим частинам. О пів на четверту 13 лютого полк виходить на південно-західний берег під нещадним вогнем артилерії, мінометів та кулеметів, поволі просуваючись далі, але вже без рядового Кожеурова...
Якими були останні дні й години солдата, напише невідомий дивізійний літописець: «Частини дивізії без перепочинку вели напружені бої з ворогом. Важкі метеорологічні умови ускладнили постачання боєприпасів та продовольства доводилося економити снаряди, залишатися без їжі. Частини не мали навіть комплектів для зброї. По коліна у багнюці, у дощ і сніг, крок за кроком звільняли свою землю, виконуючи бойове завдання. Верховне командування високо оцінило дії дивізії, нагородивши бойовим орденом Червоного Прапора».
РІКОЮ ПАМ’ЯТІ
Наталія Кожеурова про деякі деталі загибелі чоловіка дізналася вже після війни від фронтового побратима Захара, як залишилися без прикриття під нещадним вогнем ворога, звідки вдалося вийти не всім... Друга Світова увійшла до її оселі з горем похоронки, невідомістю щодо старшої доньки Ольги, вдовиною долею. Вона сама піднімала дітей, радіючи поверненню старшого сина, який пізнав сповна солдатського життя: потрапив у полон, по звільненню дійшов з регулярними військами до Праги. Когось лікував час, а Кожеурових відчуття родини, з якою незмінно залишався батько і безвісти зникла сестра.
Ольга повернулася з політичною відлигою, коли колишні остарбайтери без остраху могли обійняти рідних. У полоні вона зустріла свою долю – поляка, з яким, уникаючи тавра зрадника, прийняла громадянство Австралії. Війна повертала свої борги, її дорогами велика родина пройшла до могили батька й дідуся – меморіалу Перевізьких Хуторів.
Кожного року дев’ятого травня вони поряд з главою свого роду, сини, що продовжили шлях батька на Запоріжсталі, доньки, десять онуків, 19 правнуків. Ріка їхнього роду не висохла, набралася повноводдя від струмистих течій пам’яті з якої проростає нове життя. Життя, дароване й збережене простим солдатом, рядовим Великої Війни – Великої Перемоги. Одним з «Безсмертного полку», пам’ятаючи про який, ми залишаємося людьми…

Прес-служба міського голови.

Захар Кожеуров з братами у центрі

Сини героя Леонід та Олександр

Онуки Захара Кожеурова