OST - у цих трьох літер було декілька значень: для нацистів – робітник зі сходу, для своїх, скалічених ідеологією – зрадник, що працював на ворога. Десятиліття страху, роки без минулого…Тисячі примусово вивезених до Німеччини і сьогодні воліють не згадувати про те, що довелося пережити на стороні ворога і на своїй рідній землі…
Одиссея Марії
Марія Андріївна Журбіна одна з багатьох, хто пережив голод 33-го, війну, відбудовував свою країну, продовжуючи вірити у світле майбуття, яке повинно настати, бо інакше навіщо жити. Для неї мрії стали здійсненними, бо пощастило мати міцну родину, яка розуміла, берегла - захистила.
Вона була другою дитиною у родині Бєлікових, ще двох батьки втратили під час Голодомору. Страшний 1933 рік примусив сім’ю рятувати дітей, тікаючи з Черкащини до Феодосії. Вже звідси глава родини Андрій Бєліков пішов на фронт. А вже у 42-му загинув під час оборони Ростова, так і не дізнавшись, через що довелося пройти його донечці…
…29 грудня 41-го група кораблів Чорноморського флоту увірвалася у бухту окупованої Феодосії і під сильним вогнем супротивника висадила десант 44-ої армії. Ця операція завершилася поразкою і місто знову окупував ворог. У травні 42-го частину працездатного населення зігнали на збірний пункт для відправки у Німеччину. Під охороною, в ешелоні, що мчав до Рейху, їхала Марія з матір’ю та старшим братом. Чотири доби у страхові, до кінцевого пункту, станції Мінден, що в окрузі Ганновер. Тут, у маєтку земельного магната Вагнера, взнали, що таке геноцид і тотальне безправ’я. Такі, як і вона, робітники з СРСР, носили знак – "OST": ознаку нижчих за расою. Непосильна праця, голод і чітка система покарань. Треба було коритися, терпіти й працювати – ці складові давали надію, що коли-небудь зможеш побачити рідну землю.
Три довгих роки Бєлікови жили за законами "OST". Періодичні нальоти американської авіації у 44-му давали зрозуміти, що німці терплять поразку. Коли в родини з’явився вогник слабкої надії, під бомбардуванням загинула мама…
На початку квітня 45-го Мінден звільнили американські війська і всіх остарбайтерів було передано радянській військовій адміністрації, яка транзитом відправила своїх співвітчизників до Східної Пруссії. Від учорашніх рабів вимагали рятувати врожаї та скотину, залишені напризволяще господарями-втікачами. Тільки наприкінці серпня 45-го Бєлікови змогли повернутися додому. Марію й Сергія прихистив рідний дядько, фронтовик. Саме завдяки йому вони змогли переступити межу між неволею і новим життям. Продовжили навчання і вже восени 46-го, після річних курсів, Марія повернулася до Феодосії, пішла працювати бухгалтером військового шпиталя. Вона ретельно приховувала своє минуле, яке могло не просто зашкодити майбутньому, позбавити безпеки. Продовжувала навчатися далі і жити, намагаючись не озиратись назад. У 1949 році випадок подарував їй зустріч, що стала доленосною.
Вони познайомилися з Миколою Журбіним, курсантом Київського Червонознаменного танкового училища, під час першотравневої демонстрації, а у 1952 році Марія вже дружиною вирушила у довгу подорож військовими гарнізонами Примор’я, Далекого Сходу, Сахаліна. У 61-му, після масштабного скорочення армії, вони розпочали нове життя у Северодонецьку. 21 рік провели на будівництві енергооб’єктів на Чукотці, за Північним полярним колом, завоювали вічну мерзлоту, а серце віддали гірницькому місту на Дніпропетровщині.
До Покрова Журбіни приїхали у 1984 році, пройшовши разом щасливу дорогу. Разом у 1993-му знову переживали болючі спогади, коли на законодавчому рівні в’язні фашизму, остарбайтери набули прав, змогли відкрито розповісти про біль, який розпікав серце…Війна віддалялася, але не забувалася для Марії, яка берегла нашивку "OST", головний доказ, що людина не в силах викреслити з пам’яті епізоди страждань і страху…
Сьогодні Марія Андріївна з Миколою Григоровичем відзначили 65 річницю сімейного життя. Виростили двох прекрасних синів, офіцерів. Пишаються чотирма онуками та чотирма правнуками. Їй майже дев’яносто, жінці, що пройшла усіма колами горя і змогла зберегти в собі найголовніше – доброту й людяність. Вона не любить говорити про минуле, а коли мова заходить про голод, війну, рабство, повторює: " Господь посилає нам стільки випробувань, скільки ми в силах витримати…"
Із тавром зрадника
Масштабне використання примусової праці українців під час Другої світової розпочалося у 1942 році й тривало до останніх днів війни. Робочі руки були необхідними у видобувній, обробній промисловості, домашньому господарстві. Масові облави, приписи щодо поводження з примусовими робітниками, не вирізнялися гуманністю. Робітники зі сходу мусили носити спеціальні нашивки з літерами OST, їх утримували окремо від таких самих робітників з інших країн Європи, суворішим був режим праці, методи покарання, умови перебування. За даними дослідників з України було вивезено близько 2 млн. людей, точну цифру вказати неможливо. Тільки з нашого міста 1815 чоловік. Обліку остарбайтерів не велося, як і фіксації їхніх смертей. Середньомісячна смертність серед робітників у 1943 році становила 1210 осіб на місяць, за час перебування на роботах у Німеччині померло близько 100 тисяч остарбайтерів. Приблизною є інформація й щодо тих, хто залишився після війни на Заході, боячись повернення додому.
"Додому" означало перевірку і фільтрацію у таборах. За даними істориків, лише 58% репатріантів повернулися до своїх домівок, 14% у трудові батальйони, 7% були арештовані, 19% чоловіків мобілізовані до армії. На колишніх остарбайтерів заводили справи, вони проходили постійні перевірки. Єдиним їхнім документом залишалася довідка про репатріацію з якою неможливо було влаштуватися на роботу, вирішити житлові проблеми, вона була тавром зрадника. Людей, що стали жертвами рабської праці, просто викреслили.
Все змінилося лише у 1993 році, коли остарбайтерів за статусом прирівняли до учасників війни. З’явилися перші організації в’язнів, де колишні раби змогли говорити на повен голос. Вони не вимагали справедливості й покарань винних, чекали на розуміння й співчуття.
Сьогодні свідки Другої світової, плану OST поволі стають історією, з 430 членів міської спілки поряд з нами лише 58. Їм вже далеко за 90, кого в 42-му у товарних вагонах везли на чужину, кому пощастило вижити, аби дорогою безневинного "зрадника" повернутися додому, повернути своє ім’я.
Прес-служба міського голови.
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу Почесному громадянину міста, ветерану війни Миколі Журбіну.