30 вересня особлива дата в календарі. Саме в останній день вересня в Україні відзначають День усиновлення. Символічно, що він збігається із днем християнського свята Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Саме ці поняття є найголовнішими складовими для родин, які виховують прийомних дітей. Сьогодні у Покрові нараховується чотири дитячі будинки сімейного типу. Історія кожного з них унікальна.
Для покровчанки Марії Перепятенко вона розпочалася десять років тому. На той момент у неї вже були власні діти, вона не може сказати, як саме виникло бажання піти цим непростим шляхом і взяти у родину прийомну дитину.
“Такі речі просто приходять, але приходять не кожній людині. Я вірю, що Бог обирає людей, у яких виникає бажання усиновити дитину. Недаремно кажуть, що сироти — це діти Бога про яких він турбується перш за все. Якщо у тобі всередині звучить бажання стати мамою для прийомних дітей, то воно в тобі буде завжди. І якщо тебе обрали вищі сили, то він буде тебе завжди повертати до цього шляху”, — говорить Марія.
Їхнім “первістком” у цій благородній місії стала дівчина, якій виповнилося лише кілька місяців. Як зізнається, зробити цей крок було непросто. Дитина від народження мала певні проблеми зі здоров'ям, крім того, лікарі “авансом” попереджали про можливі потенційні хвороби. На щастя, ці прогнози не виправдалися.
Потім родина планувала всиновити хлопчика віком 6-7 років, але доля привела сюди 14 річну доньку. Третьою дитиною стала ще одна дівчинка. Зате потім сім'ю поповнили одразу двоє хлопчиків. А коли у них з'явилася вже шоста прийомна дитина, було прийнято рішення вже офіційно створити дитячий будинок сімейного типу. У цей момент було усиновлено ще одного хлопчика.
Марія зізнається, що прийомне батьківство це далеко не легка дорога. Ти стаєш мамою для дітей різного віку і характеру, кожен з яких на початку свого життя проходив через такий стрес і випробування, які не завжди минають безслідно.
“У кожної дитини повинен бути її дорослий, якому вона може довіряти. Для дитини дорослий — це безпека, турбота. Лише за таких умов вона може спокійно розвиватися, вчитися, радіти життю”, — говорить наша героїня.
Ось чому, на думку Марії, так важливо, щоб такі діти виховувалися в родині, а не інтернатах. Адже сім'я це, перш за все, порядок у житті, розуміння того, як живуть звичайні люди. Як вони заробляють гроші, організовують побут, готують їжу, відпочивають і тд.
Діти, які виходять з інтернатів часто не розуміють звідкіля все це береться і вони не готові до самостійного дорослого життя і тієї відповідальності, якого воно вимагає.
Саме тому вона ніколи не "вибирала" дітей. Вони просто давали шанс на повноцінне життя тим дітлахам, які в той момент цього найбільше потребували.
Зізнається, що у кожному випадку були свої сумніви, страх. Адже кожна дитина — це індивідуальність. Багато батьків часто не можуть дати ради своїм біологічним дітям, а у випадку з прийомними все може бути ще складніше.
Але Марія пояснює свою життєву позицію — “Мені страшно, але я не боюся”.
“Звісно, що боятися і переживати нормально. Адже ти розумієш, що це назавжди. Для мене немає такого, що я можу повернути дитину назад. Я не розумію деяких потенційних усиновлювачів, які можуть сказати щось на зразок “якщо щось не так, то повернемо”. Я відразу ставлю перед собою завдання, що це назавжди, що ти повинен іти до кінця, зробити все, аби дати дитині цей шанс”, — говорить вона.
Не буває якогось одного рецепту як налагодити відносини. Кожна дитина особлива і для неї потрібен свій підхід. Вона по-своєму перевіряє прийомних батьків, визначає чи може вона їм довіряти. І тут важливо не здатися. Марія згадує, як лише через певний час її прийомна донька назвала її “мамою”. І це було для неї особистою перемогою.
Звісно, що не можливо, аби за такої кількості дітей все завжди було просто. Повсякденних труднощів вистачає. Марія зазначає, що найважче в таких умовах зовсім не побутові моменти, такі як готування їжі.
“Зараз найскладніше бути справедливою, мати терпіння розібрати якусь конфліктну ситуацію. Дуже важливо вміти попросити вибачення перед дитиною, якщо ти був неправий”, — говорить вона.
А ще для їхньої родини дуже важливо те, як вони разом проводять час. Коли усі разом відзначають чийсь День народження, влаштовують пікніки, або їдуть відпочивати. Особливу роль відіграють спільні поїздки на море. Марія розповідає, як одна з доньок на свій День народження загадала саме бажання, аби вони всі разом поїхали на море. І жінка доклала усіх зусиль, аби в цьому році його вдалося здійснити.
У це важко повірити, але їхній дитячий будинок сімейного типу міг зникнути. Життя непередбачуване і через сімейні обставини Марії з дітьми необхідно було покинути будинок у якому вони проживали довгі роки.
Це було страшним ударом і виникла загроза, що їх можуть просто розформувати.
Марія згадує як звернулася за допомогою до міського голови Олександра Шаповала.
“ Коли я до нього приїхала, то була у пригніченому стані. Олександр Миколайович запитав мене, чи готова я далі працювати з дітьми. Я сказала, що так і він сказав, що нашу проблему буде вирішено” — говорить жінка.
Невдовзі за кошти місцевого бюджету для родини було придбано будинок в селищі Рудник.
Марія зазначає, що до вибору житла підійшли дуже серйозно, з урахуванням усіх потреб дітей та її побажань. Їхній новий дім повністю забезпечує потреби родини по житловій площі, будинок дуже зручний та функціональний. Він розташований фактично у центрі селища, тож школа, автобусна зупинка, місцева амбулаторія, магазини все знаходиться поряд.
Жінка говорить, що це перший випадок в Україні, коли місто придбало житло будинку сімейного типу, і їй по-доброму заздрять прийомні родини з інших міст. Зазначає, що останні 5 років були безпрецедентними з точки зору підтримки та допомоги з боку керівництва міста.
“Як би не допомога міського голови, то я не знаю чим би усе закінчилося. Він поважає і підтримує усі будинки сімейного типу. Жодне моє звернення до нього не залишалося без відповіді, дуже багато він допомагав особисто. Це просто те людське, що є у душі всередині, що неможливо зіграти. За його серце і його роботу я говорила і буду говорити: спасибі, спасибі і ще раз спасибі”, — говорить Марія Перепятенко.
І сьогодні вже в новому будинку вони продовжують бути однією родиною. Родиною, яка має свою точку опори та вірить у майбутнє. Марія пишається тим, що її старша прийомна донька вже закінчила університет, живе і працює в Києві. Вони постійно спілкуються і дівчина завжди підтримує свою маму. А остання вірить, що усі її діти так само колись знайдуть себе у цьому житті й вона теж відчуватиме за них гордість і радість.
Є речі, які важко пояснити лише логікою. Взяти на себе відповідальність за чужих дітей, подарувати їм своє душевне тепло та в чомусь своє життя — зважиться далеко не кожен. Труднощів на цьому шляху теж вистачатиме.
“Я роблю це не заради вдячності. Просто тому, що так треба. Якщо Бог тобі довірив цю місію, значить ти зможеш і все витримаєш”, — говорить Марія Перепятенко.
Залишається побажати цій сильній жінці та усім таким родинам, щоб вони завжди зберігали у серцях Віру, Надію та Любов, а в їхніх оселях панувало щастя.
Прес-служба міського голови.
