Одним із живих свідків Великої Перемоги сьогодні є ветеран 61 стрілецької дивізії Василь Іванович МОРОЗ.

Життя цієї людини було сповнено випробувань, втрат і найжорстокіших іспитів. «У мене фактично не було дитинства, юності та молодості», – зізнається ветеран. Він застав часи колективізації, особисто бачив жахи Голодомору, пройшов через лихоліття війни. «У моїх батьків було 8 дітей, а в живих залишився лише я», – з сумом говорить Василь Мороз.

Молодого хлопця чекали жахіття окупації. З болем згадує масові розстріли в рідних П’ятихатках, коли тіла вбитих євреїв гітлерівці скидали в три місцеві шахти.

Після звільнення рідного краю Василь Іванович потрапив до винищувального батальйону, який складався зовсім з молодих хлопців. П’ятихатки були важливим транспортним вузлом, який відігравав величезне значення у залізничних перевезеннях. Разом з іншими земляками Василь Мороз охороняв мости й залізничну станцію, затримував диверсантів.

А у 1943-році його було призвано вже до лав регулярної армії. Хлопцеві на той момент було лише 16 років, він не мав документів, які б підтверджували його вік. Але війна тривала і Батьківщині потрібні були солдати. Звичайна полуторатонка везла його разом з іншими мобілізованими до пересильного пункту у Дніпропетровську. Везла на війну. Потім був 261 запасний стрілецький полк, де новобранців навчали військовій науці. Василь Мороз потрапив до артилерії, спочатку до частини легких, потім важких мінометів. Був навідником, але згодом став водієм легендарного ленд-лізівського «Студебеккера».

Його шлях до Перемоги проліг через бої на території Румунії, Угорщини, Болгарії. Особливо запам’яталися важкі бої за румунське місто Галац. Навіки в пам’яті залишилися болгарські міста Паторжик, Пловдив, Софія. Спогади про Болгарію та місцевих жителі для Василя Мороза й досі залишаються особливими. Адже саме тут він зустрів новину про Перемогу. Ветеран згадує ту хвилюючу мить: «Ми стояли на місцевому військовому аеродромі під містом Пловдив. Було 2 години ночі й тут всі почали радісно стріляти у повітря. Стріляли усі, хто з чого міг. Ми усі раділи як діти».

На цьому військова служба для Василя Мороза не закінчилася. Спочатку їхню частину збиралися направити на Далекий Схід, воювати проти Японії. Та потім вони опинилися на кордоні з Туреччиною. Між цією країною та СРСР назрівав конфлікт щодо можливості проходу кораблів через протоки Босфор і Дарданелли. У повітрі знову пахло війною, яка, на щастя, не сталася. Служба на Кавказі була надзвичайно важкою, а ризик для водіїв, що рухалися вузькими гірськими дорогами, дуже високий. Одного разу Василь Мороз дивом уцілів, коли його «Студебеккер» перекинувся на перевалі й ледь не злетів у прірву.

Повернутися додому солдату вдалося лише у 1951 році, коли він нарешті демобілізувався з армії. Мирне життя теж було нелегким.

«Скільки я себе пам’ятаю з дитинства я працюю», – говорить ветеран. Післявоєнні часи були дуже важкі, країну треба відбудовувати. Спочатку він приїхав до Жовтих Вод, де відновлювалися шахти з видобутку уранової руди. Згодом працював вже в рідних П’ятихатках. А потім трудовий шлях привів Василя Мороза до нашого міста. Спочатку працював на місцевих шахтах, а після їх закриття поїхав трудитися до шахти сусіднього Марганцю, де і вийшов на заслужений відпочинок. «Загалом я пропрацював у шахтах більше 26 років», – розповідає Василь Іванович.

Він не любить згадувати моменти війни та боїв. Відверто зізнається, що потрібно було долати страх і виконувати свій військовий обов’язок. «Ми знали, що повинні були це робити. І радість того дня я проніс через усе життя», – зізнається Василь Іванович.

Випробування, через які він пройшов, могли б зламати кожного. Та він витримав все. Такі як Василь Іванович Мороз перемогли фашизм і відбудували зруйновану країну. Вони – справжнє обличчя Перемоги. Перемоги у якій поєднуються радість і смуток, яку ми завжди маємо пам’ятати.

Прес-служба міського голови.