26 квітня ми згадуємо 34 річницю Чорнобильскої катастрофи. Аварія на Чорнобильскій АЕС вважається найбільшою техногенною катастрофою в історії людства. Її наслідки могли бути ще більш трагічними, якби не люди, що стали на шляху «мирного атому».

Одним з тих, хто в далекому 1986 році потрапив до Чорнобиля, був і Володимир Андріюк. На той момент він лише рік як переїхав до нашого міста, працював водієм в автобазі № 4. Чорнобиль у життя увірвався швидко і несподівано. В один з днів липня 1986 року його направили до військкомату. В той момент про аварію вже знали, але про рівень реальної небезпеки мало хто здогадувався. Тому якогось страху у 23 річного хлопця не було. Проте саме в цей момент докладалися титанічні зусилля, аби зменшити наслідки катастрофи. І Володимир, разом з багатьма іншими нашими земляками, увійшов до числа тих, хто мав зупинити поширення небезпеки.

Спочатку їх літаком перекинули до Білої Церкви, а вже потім вони потрапили до 25 бригади. Остання базувалася в селі Оране, яке знаходилося в 15 кілометрах від станції. Хлопцям провели інструктаж, розподілили обов’язки. Володимира Андріюка закріпили за автомобілем, який перевозив людей безпосередньо на станцію. Щодня на звичайному тентованому ЗІЛІ-130 він віз людей до самого епіцентру катастрофи.

«До цього ми не здогадувалося про масштаб аварії. Звісно, знали, що в Чорнобилі щось вибухнуло, але що там конкретно відбувається не знали. А тут, коли приїхали на станцію і побачили все на власні очі, то зрозуміли, що все серйозно», – згадує Володимир.

Та коли він на власні очі зблизька побачив зруйнований реактор 4-го енергоблоку, в який ніби потрапила величезна бомба, то все стало зрозумілим. Сумне враження на нього справили і величезні «могильники» забрудненої радіацією техніки, які утворилися за ці кілька місяців з дня аварії. Адже, незважаючи на щоденну дезактивацію, техніка, як і люди, щодня набирала смертоносні рентгени…

«Найбільш гнітюче враження викликали порожні вулиці та покинуті будинки Чорнобиля і Прип’яті, а також навколишніх сіл. На станції все було зрозуміло – купа людей і техніки, робота кипить. Якогось страху там не було. Це на війні відразу вбиті і поранені. А тут, на перший погляд, виконуєш звичну роботу, як вдома. Її ж не видно і не чутно цю радіацію. А ось міста, що наче вимерли, дійсно лякали», – зізнається Володимир Андріюк.

Вплив «мирного атому» все ж відчувався. В певні моменти почали мучити сильні головні болі. Але молодий організм витримував навантаження. Про небезпеку й наслідки мало хто думав. Володимир щодня перевозив на станцію тих людей, які працювали прямо на даху зруйнованого реактору і фактично лопатами прибирали з нього радіоактивні компоненти. Рівень радіації був такий, що час перебування на даху жорстко обмежувався.

За словами Володимира, все сприймалося не як героїзм, а скоріше як робота. Її просто потрібно було виконати. «Як вдома, сів за кермо – і поїхав. Потім людей забрав, взяв мінералку для них прямо на станції і назад. Там машина дезактивацію пройшла і наступного дня все повторюється знову», – ділиться спогадами Володимир Юрійович. Саме в такому режимі він пропрацював с 1 серпня фактично до кінця вересня 1986 року.

Потім, підрахувавши набрані ним рентгени, хлопця відправили назад. Місто продовжувало жити звичним мирним життям. Тоді багато хто з ліквідаторів ще не зовсім усвідомлював, що саме вони зробили та через яку небезпеку пройшли. Після повернення Віктор пройшов звичайну медкомісію та повернувся до роботи. Місто стало його долею, тут він одружився, виховав доньку і зараз продовжує працювати водієм.

Звісно, що з роками чорнобильське «відрядження» все ж позначилося на здоров’ї. Але про свою участь у ліквідації аварії Володимир Андріюк говорить без пафосу і героїчних порівнянь.

Героями можна стати без гучних гасел. 34 роки тому саме такі люди як він рятували Україну і світ від страшної небезпеки. Вони виконували роботу, яка в майбутньому зберегла життя мільйонів. Тому чорнобильська аварія - це символ трагедії, але водночас і символ величі людського духу.

Прес-служба міського голови.