Те, що за останні роки цікавість до Покрова зросла, залишається очевидним фактом. Відчути дух затишного гірницького містечка гості приїжджають звідусіль. А хто як не музейники здатні показати місто у всій  багатогранності. Передусім ця відповідальна місія лягає на екскурсоводів, які  сьогодні відзначають свій професійний день. Серед них – Людмила Миколаївна Карандєй.

Життєва історія і сила духу цієї жінки з незмінною посмішкою на обличчі, заслуговує на те, аби про неї дізнатися більше.

За походженням вона білоруска, душею - українка. Земля, на яку ступила ще дитиною, стала для неї рідною. Це відчуття не затьмарили ніякі життєві обставини.

Після переїзду  з Гомельщини до Береславського району, що на Херсонщині, родина з трьома дітьми невдовзі залишилася без чоловічої підтримки. Мама важко працювала в колгоспі і Людмила разом із братом та сестрою стали їй  опорою. Обов'язки по господарству не заважали дівчині гарно вчитися і мріяти про вищу освіту. Проте стати студенткою сільськогосподарського інституту, куди вступала за компанію з подругою, на вийшло. Аби не втрачати рік, пішла у свою Миловську школу вожатою. Невдовзі зрозуміла: це на краще –   відчула справжнє покликання. Дочекавшись літа, вона успішно складає іспити до Миколаївського педагогічного інституту на факультет історії. Вибір не випадковий — завжди цікавилася багатою минувшиною свого Милового, що розкинулося на правому  березі Каховського водосховища.  Та у сільській школі не вистачало годин історії  і молодому фахівцю запропонували читати географію та мову, що раніше практикувалося через брак предметників.

Прагнучи самореалізації,  у 1993 році Людмила Миколаївна  вперше приїжджає  до нашого міста, де стає заступником директора вечірньої школи. Наступного року їй пропонують аналогічну посаду в селі Новокаїри Бериславського району. З легкістю повертається - на дворі важкі 90-і серед своїх виживати було легше. Гарного вчителя, добру, комунікабельну людину, з легкою вдачею і почуттям гумору люблять діти і цінують колеги.

Професійне життя було плідним і цікавим, а от з особистим пощастило менше. Чоловік не став опорою в житті. Молода жінка залишилася сам на сам з великою бідою, що затьмарила радість материнства. Зарадити процесам, які розпочалися в організмі тримісячної донечки, медицина виявилась безсилою. Змиритися, що Маша ніколи не зможе стати на ніжки і назвати мамою було вище її сил. В надії на чудо хапалися за кожну соломинку, побували в найкращих спеціалістів, об’їздили пів країни. Висновки були невтішними, та без чуда не обійшлося. Його назва – любов і турбота. Попри прогнози лікарів, Маші вже 25 років. Крім мами і бабусі її дуже люблять двоюрідні брат і сестра, які стали рідними.

Велике серце Людмили Миколаївни не залишилося байдужим, дізнавшись, що племінники потрапили у російський сиротинець. Це сталося після смерті брата через недогляд невістки. Три місяці жінка стукала в усі двері, аби визволити дітей. Завдяки власній наполегливості й допомозі міських служб це вдалося. Так у їхній родині з’явилися дев’ятирічна Катя та одинадцятирічний Гліб, а з ними нові батьківські обов’язки. Людмила Миколаївна не уявляє, як би упоралась без маминої підтримки. Марія Федорівна завжди була поруч, що дало можливість залишатися у професії. Вчителювання стало віддушиною і улюбленою роботою, якій присвятила 30 років, більшість з яких віддала дев’ятій школі. До гірницького міста Людмила Миколаївна вдруге приїхала у 2002 році, згодом перевезла маму. За ці роки воно стало для неї рідним. Тут жінка почула і омріяне слово «мама». Так за любов і турботу її віддячили племінники. Нині Гліб закінчує навчання у харківському вузі, Катя отримала спеціальність і вже працює.

Вийшовши на вислугу, Людмила Миколаївна уже шість років працює екскурсоводом у міському краєзнавчому музеї. З відвідувачами жінка ділиться не лише знаннями, а разом з колегами передає частинку своєї любові до Покрова. Усі хто потрапляє в музей, відчувають це. Місцеві жителі стають частіше заходити, а гості назавжди зберігають про місто теплі спогади. Екскурсовод розробила маршрути автобусної та пішохідних екскурсій. З ентузіазмом займається дослідницькою роботою, вивчає експонати, шукає нові факти, цікавинки, які зроблять Покров ще більш унікальним. Про високі професійні якості Людмили Карандєй говорить і директор народного історико-краєзнавчого музею Тетяна Подольчак, наголошуючи на її умінні знайти підхід до кожної категорії відвідувачів, зацікавити і малечу, і літніх людей.

В нас час легко знайти в інтернеті масу інформації про Покров, але через екран  ви не  відчуєте ті емоції, які дарує музей, і не прочитаєте того, чим поділяться музейники. Насправді, всі вони унікальні люди, й кожен з них в певній мірі екскурсовод. А це більше ніж професія, бо знаходить людей сама.

Сьогодні із задоволенням вітаємо тих, хто робить історію міста ближчою до нас!

Валентина  Макіда.

 Прес-служба міського голови.