Техногенна аварія на Чорнобильській атомній електростанції стала чи не найстрашнішим прикладом того, як сукупність помилок призводить до катастрофи. Щоб запобігти її поширенню сотні тисяч людей 35 років тому вийшли на боротьбу з “мирним атомом”. Одним із них був наш земляк Костянтин Іванович СКОТЯК.

Його життя нічим не відрізнялося від доль однолітків. Тут, у рідному місті, жили батьки, тут він закінчив школу № 2. Далі була служба в армії, в так званій Західній групі радянських військ у Німеччині. Минув лише рік, як хлопець повернувся додому, а військову форму довелося вдягти знову...

26 квітня 1986 року для нього було звичайним днем, який нічим не запам'ятався. Звісно, що згодом про аварію все ж повідомили офіційно, проте тодішня цензура переконувала людей, що ситуація перебуває під контролем.

“Коли я почув про Чорнобиль, то ніякого страху не було. Не було його й тоді, коли мені вручили повістку з військкомату. До нас вийшов підполковник і сказав: “Хлопці, брехати не буду, всі ви їдете на Чорнобиль”. Ми були в ті часи так виховані, що в будь-який момент необхідно бути готовим виконувати свій обов'язок. Я навіть не сказав батькам, що везуть до Чорнобиля. Мовляв, просто забирають на перепідготовку”, — згадує наш співрозмовник.

Загалом в той момент групу мобілізованих з Орджонікідзе до Дніпропетровська везли кількома автобусами. На календарі було 8 червня, тобто минуло трохи більше місяця після вибуху реактора. Про те, наскільки терміново там були необхідні люди, свідчив той факт, що групу з Дніпропетровська переміщували літаками.

Костянтин Іванович розповідає, що в той момент жодного інструктажу чи додаткової інформації їм не розповідали. Згадує, як один із мобілізованих підбадьорював інших, мовляв “Хлопці, я все життя на підводному човні служив, таку дозу радіації отримав, але ж живий, як бачите”.

Але коли прилетіли до аеропорту призначення, то побачили бійців, що йшли на посадку і на зміну яким вони очевидно прилетіли. Саме в цей момент закралися перші сумніви, наскільки офіційні повідомлення про аварію відповідають дійсності. “Вони йшли такі зморені. Коли наш стрій проходив повз їхній, то хтось з наших крикнув: “Мужики, що тут, як справи?”. А вони відверто нам сказали:“Хлопці — ви потрапили до пекла”. Ось тоді стало остаточно зрозуміло, що усе серйозно”, — згадує Костянтин Скотяк.

Їх привезли до польового табору в селі Оране. Розпочалися нелегкі будні ліквідаторів аварії на ЧАЕС.

В ті дні на станції було дуже багато людей. Робилося усе можливе, аби запобігти розповсюдженню радіації й дрібниць у цьому процесі не було. Завданням хімбатальйону, в якому служив Костянтин Скотяк, була дезактивація території та приміщень самої ЧАЕС. Дезактивація, попри свою гучну назву, полягала в тому, щоб водою просто змивати радіаційний пил, який в період спекотного літа створював підвищену небезпеку. Ніяких костюмів хімзахисту у них не було, звичайна солдатська роба та респіратори. Деякий час Костянтин працював водієм водовозки, причому були моменти, коли йому доводилося проїжджати в кількох десятках метрів від зруйнованого реактора.

“Коли наші машини набрали стільки рентгенів, що їх вже не можна було експлуатувати, то нас просто возили на станцію і ми займалися дезактивацією будівель. Виглядало це примітивно — до приміщення заходила бригада чоловік 20, дозиметрист робив заміри, казав кожному, де і скільки хвилин він може працювати. І ось так звичайними відрами з ганчірками все швиденько вичищали та вимивали”, — розповідає Костянтин Іванович.

Взагалі, роль дозиметристів була дуже важливою, адже зайві хвилини перебування в тому чи іншому місці станції могли коштувати дуже дорого. Запам'яталося те, що обов'язковою умовою перед початком і після закінчення роботи було прийняття гарячого душу. Причому їх щодня перевдягали у новий одяг. Це робилося для того, аби на тілі не накопичувалася радіація. У кожного на ланцюжку висів пристрій, який фіксував рівень опромінення. Але, попри усі можливі в тих умовах заходи безпеки, отримати зайві рентгени було дуже легко.

Костянтин Іванович згадує характерний випадок: “Нас привели до якогось приміщення, дозиметрист зробив заміри, сказав, що кожному тут знаходитися не більше 10 хвилин. І додає: “А ось там є двері залізні з віконцем, так туди взагалі нікому не ходити”. А воно ж цікаво, молодість і все таке. Дехто з нас раз і заглянув у те віконечко — а там зруйнований реактор, купи металу і бетону. І це прямо за стіною”.

Він зізнається, що сьогодні зайвий раз не хочеться думати, наскільки близько тоді перебували до епіцентру катастрофи. Потім, коли вони набрали граничну дозу опромінення, їх вже не вивозили на станцію. Загалом члени групи пробули в Чорнобилі з 8 по 28 червня. Двадцять днів які не забудуться ніколи.

Чорнобиль став страшним уроком і далеко не найприємнішим спогадом. Гнітюче враження дійсно справляли покинуті села. “Страшно дивитися, коли усе порожнє стоїть, коти-собаки бігають, а людей нікого немає. Я коли буває їхав і бачив покинуті села, то відразу виникали асоціації з Чорнобилем”, — говорить Костянтин.

Аварія на ЧАЕС є символом біди, але водночас і прикладом сили людського духу та перемоги життя. Ліквідація аварії потребувала величезних ресурсів та спільних зусиль сотень тисяч людей. Їм, попри усі труднощі, тоді вдалося зменшити негативні наслідки катастрофи, які могли бути ще страшнішими.

Костянтин Скотяк упевнений, що попри все важливо зберігати оптимізм і бажання жити. Цим принципом він керується і сьогодні. Після повернення додому він одружився, виховав сина і доньку. І сьогодні продовжує працювати водієм.

“Я хотів би побажати ліквідаторам аварії на ЧАЕС та загалом усім жителям міста найголовнішого — здоров'я. І звісно, мирного неба над головою. Якщо все це буде, то інші труднощі завжди можна подолати”, — говорить наш співрозмовник.

А ми в ці квітневі дні знову згадуємо та віддаємо шану подвигу ліквідаторів аварії на Чорнобильській атомній станції. Тих, хто попри страх і обставини, зробив все можливе, аби врятувати людство від наслідків “мирного атому”, що вийшов з під контролю. Ці люди були та залишаються для світу справжніми героями.

Прес-служба міського голови.