Друга світова війна містить у собі багато жахливих і трагічних дат, які відображають її нелюдську сутність. Але одна з них, є особливою.
11 квітня 1945 року ув'язнені концтабору Бухенвальд підняли повстання. Згодом до нього увійшли американські війська. Саме так людство дізналося про один з найстрашніших злочинів нацистського режиму. Від 11 до 18 мільйонів життів — такі цифри фігурують у дослідженнях кількості жертв “фабрик смерті”, які були розкидані в різних частинах окупованої Європи.
Тож саме 11 квітня ми відзначаємо Міжнародний День в'язнів нацистських концтаборів, вшановуючи пам'ять жертв фашизму і тих, хто зміг вистояти.
Жителька нашого міста Алла Василівна Шевченко одна з мільйонів, кому довелося пройти це жорстоке випробування. Дивлячись на цю енергійну жінку, важко уявити, які жахіття їй довелось бачити у дитинсві.
Вона народилася у Дніпропетровську. Мати була медиком, а батько інженером. На жаль, ще до війни її батька було репресовано. А у 1941 році, коли маленькій Аллі було усього 7 років, Дніпропетровськ окупували гітлерівські війська...
Період свідомого дитинства, коли людина вже більш-менш розуміє, що відбувається навколо, для Алли Василівни запам'ятався жахіттям війни. Повішені та розстріляні люди, голод, бомбардування — все це назавжди закарбувалося у її свідомості. Влітку 1943 року до міста вже наближалися радянські війська. Але їх чекало нове, ще страшніше випробування.
- Німці спустилися у бомбосховище, де ми ховалися, і під дулами автоматів вигнали усіх на вулицю. З собою дозволили взяти зовсім небагато речей. Потім привезли на вокзал і загнали у вантажні вагони, в яких возять худобу. Вагон був заповнений вщент, хто стояв, хто сидів. Води і їжі не давали. Ті, що не витримували, падали і помирали. - розповідає Алла Василівна.
Єдиний раз їхній мамі охоронці дозволили на станції набрати води, але заборонили вийти з вагона Аллі та її старшій сестрі. Нацисти розуміли, що мати не покине своїх дітей і все одно повернеться.
Вони не знали, скільки діб пекельний ешелон віз їх до чужої країни, аж поки потяг не прибув до міста біля Франкфурта на Майні. Як пригадує жінка, їхній концтабір називався “Ноутгамме”. Це було місце, що аж ніяк не асоціювалося з безтурботним дитинством. Там зовсім не було умов для нормального життя.
Лише бараки та щось схоже на кухню. Алла Василівна згадує, що біля цієї “кухні” лежала величезна гора брукви. Саме цей коренеплід був основною їжею для усіх мешканців табору. З неї варили малоїстівну баланду, яка аж ніяк не додавала сил і здоров'я.
Голод... Це було найяскравіше відчуття, яке запам'ятала маленька дитина.
- Нам, на трьох з мамою і сестрою, на тиждень видавали пів булки хліба такого чорного, пів пачки маргарину і все. Як тоді вижили, я не знаю. Ми завжди хотіли їсти. Хліб для нас був як цукерка, його ми їли по крихті, наче якийсь делікатес, — ділиться болючими спогадами наша героїня.
Мати робила все, аби врятувати доньок. Збирала траву і щось з неї варила. Як лікар, вона була закріплена за табірним медпунктом і намагалася хоч якось допомагати людям, які хворіли, отримували травми, котрих рвали своїми зубами табірні собаки.
Кожного ранку в'язнів, які ще могли триматися на ногах, вишиковували у шеренги та вели працювати на німецькі заводи. Табір був оточений колючим дротом, по якому проходив струм. Вночі, коли усіх заганяли до бараків, на територію випускали собак.
Там не було бомбосховища, лише невеличкі окопчики вириті у землі. Саме в них сім'я ховалася під час нальотів авіації союзників, які поступово ставали все частішими.
- Одного разу, під час бомбування, ми заскочили у цей бліндаж. Мама нас міцно обняла і ми почули такий страшний звук, подумала що вже все. А потім тиша. І коли вийшли, то ледве не в метрі від нашого укриття була величезна воронка. Якби бомба впала на кілька метрів ближче, я, напевно, з вами б уже не розмовляла, — припускає Алла Шевченко.
Зимою у таборі було дуже холодно, а стіни бараків мали величезні щілини. Як розповідає Алла Василівна, вони надягали на себе все, що тільки можна. Зокрема, в'язням діставалися мішки з під цукру. Їх розпускали, робили спиці та плели собі якісь речі, щоб хоч якось зігрітися.
Жінка згадує, як через колючий дріт вони перемовлялися з німецькими дітьми, котрі з цікавістю підходили до табору:
- Вони кричали нам: “Сталін капут”, а ми їм у відповідь: “Гітлер капут". Добре, що охоронці цього не чули, бо хто знає, чим би все закінчилося.
Контраст життя. З одного боку колючого дроту німецькі дітлахи мали будинки, їжу, іграшки. Мали дитинство. А по іншу - такі ж самі діти, тільки у робі з написом “ОSТ”, які не мали нічого... Мали лише право повільно помирати від недоїдання, хвороб, холоду...
- Тоді я не знала іншого життя. Я вважала, що бути завжди голодним і холодним це так має і бути. Навіть не знала, коли у мене був день народження. Думаю, мама навмисне не згадувала, що цей день прийнято якось відзначати, щоб ми не засмучувалися і не думали, що все так погано.
Ми не мали іграшок, щось малювали не землі. Для нас прикладом була мама, яка завжди казала, що все буде добре. І ми їй вірили. Їй навіть вдавалося вчити мене читати і писати, адже за віком я вже мала ходити до школи. Літери також писала мені просто на землі, пояснювала, що і як. Ми живі лише завдяки їй, адже в таборі людей помирало дуже багато, — відверто каже Алла Шевченко.
Лише жагою до життя можна пояснити той факт, що двоє маленьких дітей змогли вижити у такому місці з середини 1943 по квітень 1945 року. А потім жах скінчився...
- Десь наприкінці квітня прокинулись і побачили, що немає жодного охоронця, ворота відчинені. Ми нічого не зрозуміли, йти було нікуди. Мама пішла за ворота і чудо — відкриті магазини! Вона принесла звідтіля мішок цукру і мішок борошна. Ми робили на якісь сковорідці щось на зразок млинців. А наступного дня на танках до табору заїхали американці, — згадує жінка про цей особливий момент.
Навіть бувалих солдатів, які пройшли війну, вразив вигляд в'язнів концтаборів. Картина, яку бачили ці солдати, здавалося нереальною для цивілізованого суспільства.
Алла Шевченко згадує, як їх відразу переселили з бараків у казарми. Тоді це здавалося розкішшю, що вони живуть в окремій кімнаті, нехай навіть не самі. Але найбільшим щастям було те, що їх добре годували і вперше за стільки років вони раділи достатній кількості їжі. Взимку 1946 році їхню родину разом з іншими повернули додому. Назад їхали вже у плацкартних вагонах.
Та повернення на Батьківщину теж не було легким. Їхній будинок у Дніпропетровську було зруйновано, скрізь панувала розруха, напруженою була криміногенна ситуація. Як згадує Алла Василівна, в ті дні людину могли вбити на вулиці, щоб зняти з неї навіть не коштовності, а звичайний одяг. Але понад усе лякало тавро потенційних “зрадників”, яке лежало на всіх, хто повернувся з полону.
На жаль, з такою несправедливістю зіткнулося багато колишніх в'язнів нацизму:
- Для чиновників ми були зрадники. Скрізь анкети. Мама писала безліч пояснювальних записок у місцевому КДБ. Пам'ятаю, як вона нам сказала, щоб ми нікому не казали, що були за кордоном, адже нас могли вважати ворогами народу. Боялася, що це не дозволить нам вступити до комсомолу, або інституту. Напевно, якби не наявність двох дітей, матір би арештували.
Ця несправедливість досі болем відгукується у спогадах жінки. Адже вони були ні в чому не винні й потрапили до концтаборів проти своєї волі. Лише коли до влади прийшов Горбачов і настала так звана “гласність”, колишніх в'язнів повністю реабілітували і навіть прирівняли до учасників війни.
- На той момент я вже жила тут, працювала у лікарніі й нарешті без страху змогла розповісти, що була у концтаборі, — згадує наша співрозмовниця.
Алла Шевченко говорить, що усі концтабори, так чи інакше, були спрямовані на знищення людей. Причому, досить часто місцеве населення про них знало. Але, як з сумом говорить жінка:
- Пропаганда — це страшна річ, яка дозволяла виправдовувати найстрашніші звірства..
Нацистські концтабори мали стати уроком для всього людства, яке мало змінити ставлення до таких цінностей як гуманізм і людське життя. На жаль, війни і насилля не припиняються.
Алла Шевченко сьогодні очолює міську спілку в'язнів фашизму. Залишається однією з небагатьох покровчан, які зберігають для поколінь пам'ять про один із найжахливіших злочинів нацистського режиму.
- Коли приїхала до міста, у нашій організації було понад 400 осіб. Зараз залишилося лише 27. Багато з них дуже хворі та майже не встають з ліжка, — говорить жінка і зазначає, що дуже важливо, що їхня організація продовжує існувати, що цим людям є до кого звернутися та отримати допомогу.
Доля цієї незвичайної жінки слугує прикладом того, як людина може вистояти навіть у найважчих умовах.
Алла Василівна відзначає важливість психологічного настрою і загального життєвого оптимізму. Якщо людина дійсно хоче жити і зберігає активність, то це їй обов'язково вдасться.
Маленька дівчина, яка 76 років тому бачила світ лише через колючий дріт нацистського концтабору, змогла не зламатися. Вона закінчила інститут, створила сім'ю, багато років працювала лікарем-педіатром. Сьогодні Алла Василівна продовжує заряджати оточуючих своєю бадьорістю. Вона підтримує себе у формі - ходить на стадіон, бере участь у волонтерському проекті «Спортивні бабусі», у громадському житті міста, допомагає людям. Сувовий іспит дитинства довів їй найголовніше — за життя потрібно боротися і воно обов'язково переможе.
- Можливо сьогоднішні покоління не зовсім розуміють, чому ми завжди говоримо: “Тільки б не було війни”. Для нас це не просто слова. Можна витримати усе, і зростання цін, якісь матеріальні труднощі. Але гірше війни нічого у світі немає. Я хочу, щоб ніде і ніколи не розв'язували воєн. Щоб усі завжди залишалися людьми. Ось чому закликаю, аби усі ми завжди намагалися зберегти мир, — говорить Алла Шевченко.
І як людина, яка витримала біль та жахіття нацистських концтаборів, вона просить нинішнє покоління ніколи не забувати про те, через що їм довелося пройти у ті страшні роки. Та не забувати про концтабори, щоб вони ніколи не з'явилися знову...
Тарас Шевченко.
Прес-служба міського голови.
