21 червня 1971 року, о 14 годині 30 хвилин, при розкопках кургану Товста Могила було знайдено світовий шедевр — золоту скіфську пектораль. Вже після видатний археолог Борис Мозолевський, той, хто чув поклик Скіфії, напише: “Що я відчував, коли було знайдено пектораль? Розуміння колосальної знахідки, радість побачення з нею, здивування тим, чому вона трапилася мені, а не будь-кому іншому з багатьох поколінь моїх попередників.” Його і справді вважали провідником між двома світами, зберігачем скіфських таємниць, володарем, котрий ішов за своїм Золотим Руном до омріяної Герри. А Борис Мозолевський вірив у щасливу зірку, що усміхалася раз на 20 років. Вона привела його до кургану, де три стихії відтворилися у вічному символі слави — золотій Пекторалі, яка дарувала безсмертя археолога і тільки поезії — безсмертя душі...
«Я виразно вже бачив, як над світом зросту...”
Борис Мозолевський ішов до своєї знахідки усе життя. Мріяв бути льотчиком, навіть закінчив Ейське авіаційне училище, потому був історико-філософський факультет Київського університету ім.Шевченка. Поет, редактор видання “Наукова думка”, позаштатний співробітник інституту археології й кочегар, він прийшов у професію вже тоді, коли інші були на піку діяльності, у 30 років. Через поетичне вольнодумство міг би й не залишитися у ній, хоча, саме прямолінійність погляду звела його з людьми, які відкрили дорогу до цілої епохи скіфоведення, що пройшла під іменем Мозолевського.
Такими особистостями були засновник української скіфології Олексій Тереножкін, директор гірничо-збагачувального комбінату Григорій Середа, які вірили в успіх опального поета від археології, усіляко сприяючи йому в дослідженнях. Орджонікідзевська зупинка Бориса, яка починалася середньостатистичним відрядженням, завершилася сенсаційною знахідкою століття, котра змінила життя археолога і всіх, хто був поряд з ним.
«За балкою дві ватри на горі, а на землі ще ні межі, ні вежі...»
Скіфські кургани завжди були ласим куснем для мародерів. Степові піраміди сколотів, яких пізніше греки назвали скіфами, ховали під своїми куполами усипальниці наймогутніших царів Причорномор'я. Свідком ритуалу величного поховання був і “батько історії” Геродот. Наперекір сумнівам істориків минулого, знахідки ХІХ-ХХ століть довели достовірність свідчень вченого, не мав сумнівів щодо даного і Мозолевський. Він вірив, що неперспективна Товста Могила ховає свої скарби. За спогадами одного з учасників експедиції, Олександра Загребельного, незважаючи на негативні археологічні проби, стояв на своєму, доводячи, що “чує стукіт кінських копит”. Ця здатність, оповивати поезією професію, породить майже міфічні припущення щодо тонкого зв'язку Мозолевського зі світом загадкової Герри, члени ж експедиції знали: його переконання базувалися на глибоких знаннях та дослідженнях.
Як згадує нікопольський історик Мирослав Жуковський, котрий особисто знав і працював з Борисом Миколайовичем, він володів дивовижним даром захоплювати археологією, яка для більшості залишалася чи не головною справою життя, з Товстою ж Могилою все вирішив випадок.
За офіційною версією курган перешкоджав гірничим розробкам, тож керівництво ГЗК звернулося до Інституту археології, але є й інша: на початку 70-х у Дніпропетровську розпочали реалізацію, масштабного за своїм розмахом, проекту набережної. Для будівництва запропонували землю з кар'єрів, отримати яку можна було лише після офіційних розкопок Товстої Могили. Те вирішило все, а наступні археологічні проби дали позитивний результат.
«Степи текли повільно, як псалом..."
30 березня 1971 р. на 8-метровому кургані Товста Могила Борис напише у щоденнику: «Переді мною стояла гора, яка 23 століття німо берегла свої таємниці, гора, під якою лежали могутні володарі старовини, від самого погляду котрих тремтіли тисячі. Біля підніжжя ревла сталева армада механізмів і від одного помаху моєї руки залежало - воскресити цю таємницю для світу чи навіки залишити її в землі, обережно підняти над світом чи грубо зламати.
Так почався той важкий і нерівний поєдинок з вічністю. Два тижні підряд я прокидався о 5.30 і по 16 годин щоденно, без відпочинку і вихідних до болю в очах вдивлявся в землю, намагаючись прочитати кожну її грудку, чистив і заміряв, знову все кидав і бігав від скрепера до скрепера, хапався за лопату, креслив і описував. Незабаром до мене приєднався лаборант Сашко Загребельний, щойно демобілізований із армії. Ми поверталися близько півночі до готелю, задубілі від холоду і глухі від реву машин і, навіть не вмиваючись, мертві падали в ліжко, щоб завтра знову продовжити той шалений герць...».
І курган відкрив свої надра. Той бій було виграно. Першим було знайдено комплект бронзових оздоб воза та поховальної упряжки, а у боковій гробниці - не пограбоване поховання царівни-скіф'янки. Поруч віднайдено дитину, теж із золотими оздобами . Два кінських поховання, що доводило — це царська усипальниця.
"Зорина, значить, Золота"
Саме так охрестив Мозолевський віднайдену царицю, перше нерозграбоване мародерами захоронення, що свідчило про дивовижне професійне чуття археолога і — удачу, котрій раділи як члени експедиції, так і Середа, який чи не кожного дня приїздив до кургану, спускався до його надр, цікавлячись результатами розкопок. Пізніше професор Євген Черненко, єдиний штатний співробітник експедиції напише, як Борис Миколайович запропонує Григорію Лукичу віднайти скарби, наперед знаючи, що ховає товща кургану. Так, директор, тикнувши ножем, дістав золоту бляшку. Решта відкрилася пізніше — усипальниця цариці, що лежала у сукні, розшитій золотом, а поряд, у саркофазі, увічнено її дитя. Це була перемога, а тріумф — попереду.
Місце захоронення царя виявилося розграбованим, однак, саме там археологи віднайшли схованку, де з багнюки український Шліман Мозолевський дістав своє Золоте Руно — Пектораль. Ювелірний шедевр усіх часів було піднято 21 червня 1971 року, у 14 годин 30 хвилин.
Не пектораллю єдиною
У центральній гробниці Товстої Могили було поховано видатного воїна царського роду. У ході-дромосі, що вів із вхідної ями до поховальної камери, разом з пектораллю було знайдено меч у золотих піхвах, золоту нагайку та горит. Ці предмети науковці вважають царськими інсигніями – символами влади. Дослідники, співробітники Музею історичних коштовностей України, розповідають про це, як про артефакт, що заслуговує особливої уваги, зазначаючи, Борис Мозолевський досліджував кожну річ, її символіку — приховане послання. Скіфи шанобливо ставились до меча – акінака. Для них це був кумир – символ бога війни. Мечу молилися, як богові, щоб дарував перемогу над ворогами, а жінкам дарував синів – майбутніх захисників своєї родини та землі. Тож кожен символ — то було тлумачення, яке розгадував науковець.
Та, що змінила світ
З моменту віднайдення, точаться суперечки щодо істинної приналежності Пекторалі. Її називають ювелірним шедевром всіх часів, картою прихованих скіфських скарбів, схемою розташування “скіфського квадрату” - царських володінь. Вона змінила світ археології і життя свого нового “володаря Герри”. Мозолевський став одним з авторитетніших дослідників великих скіфських курганів, захистив кандидатську, видав монографію. Серйозно займаючись проблемою етногеографії Скіфії, паралельно проводив польові дослідження. На базі відпочинку одного з підрозділів гірничо-збагачувального комбінату було розгорнуто археологічний табір, де члени групи проводили увесь вільний від розкопок час. З притаманною йому щирістю й простотою віддавався спілкуванню з численними друзями. Декламував поезії, розповідав про Скіфію. Вже тоді всі помічали тугу в очах Бориса, яку роками пізніше назвуть передчуттям.
У 90-х Мозолевський розпочав розкопки Соколової Могили. Дослідження тривало два роки, з перенесенням кладовища, розчищенням кургану. Вже перші знахідки відповідали припущенням археолога, прогнозованою була і розграбована царська могила за якою відкрилося незаймане поховання жреця з веретеном та сагайдаком біля входу. Захоронення, вочевидь, належало енарею, служителю культу, про яке Мозолевський тоді скаже: “Такі могили просто так не даються. Скоро, хлопці, я помру...” Тоді згадався початок занурення у надра Товстої Могили, коли на місці розкопок від серцевого нападу помер один із дружинників, трагічна доля більшості учасників орджонікідзевської групи, які пішли із життя після тяжких хвороб, і раптова смерть двох експедиційних співробітників вже на місці розкопок Соколової Могили.
А двома роками пізніше, у 93-му, після винурюючої хвороби, життя Бориса Мозолевського замкне своє коло, через 20 років після Товстої Могили...Злий фатум, чи кара Божа за сміливість порушити вічний сон мертвих...все те – припущення, а правда в тому, що доля подарувала йому цілу епоху скіфоведення, яка пройшла під знаком Мозолевського.
"Я ж вам лишаю світи..."
Він залишив покровчанам велике надбання, яке продовжується у його поетичній та археологічній спадщині. Віддавши всього себе науці, залишився на Подніпровщині, де «край Скіфії його душа стояла», де отримав відповідь на запитання, яке задавав друзям :”А щастя є?!” Для нього воно відкрилося у сивих степових вітрах, тут , на подніпров'ї, де у кожному камені, зібраному руками дослідника, зберігається минуле пращурів, переплетене з минулим великого романтика від археології. А на гербі Покрова увічнено безсмертний символ України – Пектораль. Знак життя, слави – безсмертя. І центральний парк Покрова отримав нове життя з ім'ям Бориса Мозолевського, який залишається тут, серед нас.
Його симфонія буття складалася там, де він відкрив «таємниці, втілені у ювелірні вироби».
Його заповітом стало слово, яке відкриватиметься з кожною новою епохою, і лише один єдиний рядок не матиме загадок тлумачення: «Ви прийміть назавжди мене, Базавлуцькі горби”, за яким вітрами донесеться, - “Зберігайте ген пам'яті, гідності — любові...”
Оксана Сізова.
Прес-служба міського голови.
