Сьогодні світ відзначає Міжнародний День пам’яті жертв Голокосту. Саме 27 січня 1945-го, 75 років тому,було звільнено ув’язнених табору смерті Аушвіц, що став символом нацистських злодіянь.
Під час Другої Світової на території Німеччини та окупованих нею країн діяло понад 14 тисяч концтаборів, через які пройшло 18 мільйонів чоловік, з них 5 мільйонів – громадяни колишнього Радянського Союзу. Протягом Голокосту було вбито до 6 млн. євреїв, з них понад 2,5 млн. – на території СРСР. Дніпропетровщина сповна пізнала жахіття масових знищень. Майже всіх, 18 тисяч євреїв, що проживали в області, було вбито до лютого 42-го. Під час першого перепису населення, у 1944-му, в робітничих поселеннях, що стали сучасною територією Покрова, не залишилося жодного мешканця єврейської національності…
У міському народному історико-краєзнавчому музеї ім.М.Занудька зібрано десятки свідчень, спогадів наших земляків, які стали очевидцями цієї страшної трагедії.
-У залі, присвяченій Другій Світовій, завжди стоїть тиша, - говорять директор закладу Тетяна Подольчак та екскурсовод Людмила Карандєй. - Діти часто питають, як таке могло бути?! І через стільки років неможливо осягнути масштаби цієї біди.
Тільки з нашого міста на примусові роботи до Німеччини було відправлено близько двох тисяч людей. З полону повернутися додому пощастило не всім. Уляна Стрижук була серед тих щасливців, хто вижив у трудових таборах Бухенвальду, аби все своє довге життя розповідати про Голокост та найстрашніший винахід людства – табори смерті. Через них пройшли наші земляки, які змогли розповісти про пережите лише на початку 90-х, коли з в’язнів, остарбайтерів було знято тавро зрадників. Тоді ж з’явилися свідчення про табір селища Рудник, де загинуло 1466 в’язнів, і про масові розстріли єврейського населення у селищі Чкалове, «Бабин Яр» на Нікопольщині.
-Збереглися спогади Петра Гопенка, Василя Глущенка, де вони пишуть про нелюдські умови утримання ув’язнених табору Рудника, - розповідають музейники. - «Колишній клуб перебудований у барак нагадував могильник, похоронна команда щодня везла людей до великої ями – братської могили, звідти доносився стогін, декого, знесиленого, ховали живцем…»
Діти війни, колишні мешканці Гірницького, Катеринівки та інших прилеглих до Покрова селищ і сьогодні розповідають, як лякали нічні розстріли, після яких спустошувалися цілі єврейські поселення.
Другою хвилею нелюдського страху ставали облави молоді, яку відправляли до Німеччини. Для багатьох ця дорога завершувалася у концентраційних таборах.
Через Дахау пройшли Микола Повстяний та Володимир Шепотько, через Маутхаузен - відчайдушний військовополонений Павло Алейніков, котрий навіть наважився на втечу. Їхні спогади вже стали історією, як і сотень інших колишніх в’язнів, кого вже немає поряд.
Із 430 членів міської спілки жертв нацизму залишилося лише 32. Голова спілки Алла Шевченко , яка шестирічною дівчинкою разом з мамою та сестрою була відправлена до табору міста Гамме, з теплотою говорить про своїх побратимів. Їх пов’язує одне дитинство, з наглядачами, собаками, голодом і смертю, коли були певні, що іншого життя немає, є лише табірне. Пов’язує страх, коли боялися розказувати, що дивом вціліли, і пам'ять, завдяки якій про нацистські злодіяння не забуто. Вони часті гості музею, де зберігаються архіви, листи й спогади – їхні спогади.
- Особисті історії цих та інших наших земляків вражають. Коли ми зачитуємо їх відвідувачам, звучить одне й теж запитання: Як могли люди все це пережити? Як могло людство допустити таке? Ми завжди говоримо, що пересторогою є пам'ять. Людство не повинно забувати, що табори смерті починалися з ненависті та антисемітизму. Пам’ятати про витоки зла, значить протистояти спробам розпалити ненависть і міжнаціональну ворожнечу.
Прес-служба міського голови.