“У кожного покоління своя війна” — сувору справедливість цього вислову, на жаль, підтверджує сьогодення.

32 роки тому, 15 лютого 1989 року, обмежений контингент радянських військ залишив територію Афганістану. Для нашого міста слово “Афганістан” стало не просто географічним поняттям. Близько 250 наших земляків пройшли через горнило цього конфлікту. 9 з них не повернулися живими...

У ці дні ми віддаємо шану людям, які змогли вистояти в цьому життєвому випробуванні та виконати свій військовий обов'язок. Вони були і залишаються прикладом мужності та честі, а їхнє бойове братерство викликає повагу і надихає сьогоднішнє покоління захисників України.

Одним з тих, хто з честю пройшов Афганістан є Олександр Макаров.

Його дитинство не відрізнялося від життя тисяч однолітків. Школа, навчання у технікумі, призов до армії. Тоді він ще не здогадувався про місце майбутньої служби. І лише після прибуття до Туркменії в навчальну частину “Іолатань”, вчорашнім школярам пояснили, до чого саме їх готують. Усього три місяці підготовки й вони перетнули кордон з країною, яка поступово у свідомості громадян колишнього СРСР стала символом небезпеки і горя.

Олександр Макаров спокійно і без прикрас говорить про роки своєї служби. Це було  випробування, яке потрібно було пройти і головною нагородою в якому було життя.

Але провінція Кундуз, в якій дислоціювався їхній 2-й мотострілецький батальйон, була далеко не “курортом”. 

На питання, що входило у задачі його підрозділу, Олександр відповідає коротко: “Все”. Охорона доріг, прочісування місцевості, “зеленки”, рейди в гори, супровід колон — це доводилося робити постійно. Верхом “на броні”, у повітрі на вертольотах, пішки в горах — їхній підрозділ регулярно залучався до бойових операцій. Доводилося витримувати неймовірну спеку, нелегкий побут, обстріли та засідки. За своєю воїнською спеціальністю Олександр Макаров був гранатометником АГС-17. Але там, на війні, доводилося бути і кулеметником, і взагалі ким знадобиться у потрібний момент. До свого основного бойового інструменту ставиться зі змішаним почуттям людини, якій доводилося тягати багатокілограмову залізяку разом з боєкомплектом горами. Додає, що АГС-17 прекрасна зброя, коли стоїть на позиції, але в рейдах з ним непросто. “Виходи” в гори називає найтяжчим випробуванням, перш за все тому, що їх непросто витримати фізично.

Він не любить багато розповідати про війну і про героїзм. Але бойові нагороди, у тому числі орден “Червоної зірки” та поранення, красномовно говорять, через що довелося пройти хлопцеві з маленького гірницького міста. Як зізнається, страху не було. Він з'являвся лише в окремі моменти, наприклад, коли ти чув свист снаряду і не знав куди саме він летить. Один з таких снарядів розірвався близько й обпік тіло осколками...

Як і всі солдати, в Афганістані він писав листи додому. Туди, де не було війни і люди жили звичним життям. Тоді не було мобільних телефонів і паперовий конверт був чи на єдиною можливістю зв'язатися з рідними. На питання, кому було важче, матерям афганців, або рідним сьогоднішніх солдатів, відповідає: “Немає різниці. Війна є війна і близькі за тебе завжди будуть хвилюватися”.

Там дуже хотілося додому. Там рахувалися ті солдатські “100 днів до наказу”, коли ти зможеш нарешті полетіти на Батьківщину. Олександру Макарову пощастило це зробити. Рідні не знали, коли саме він повертається. Переліт до Кисловодська, потім рейс на Дніпропетровськ. Пройшло усього три дні, коли автобус привіз його до рідного міста. Три дні, які відділили війну від миру. “Приїхав, а бабуся в магазин пішла. А я сиджу на лавочці, чекаю, коли вона з магазину повернеться”, — згадує наш співрозмовник.

Війна навіки змінює людей. Когось робить слабшим, когось навпаки сильнішим. Олександр Макаров говорить, що Афганістан виховав у нього таку рису як відповідальність. І погоджується з тим, що кожен чоловік повинен бути готовим захищати свою землю. Навіть через десятки років він підтримує зв'язок зі своїми бойовими товаришами не лише в Україні, але й в інших республіках колишнього СРСР.

І в ці дні він щиро бажає усім “афганцям” здоров'я. Так, життя нелегке. Але як говорить Олександр Макаров: “Ми воювали, пройшли й все змогли витримати. Тож потрібно триматися”.

Такі люди сьогодні живуть мирною працею, виховують дітей та онуків. Але слово “Афганістан” навіки залишилося в їхніх серцях. Загартовані “Афганом”, вони продовжують бути прикладом солдатської честі та вірності присязі.

Прес-служба міського голови.