27 квітня 95-у весну зустрів наш земляк Юліан Олексійович Литвин. Людина – легенда, Людина – епоха, великий життєлюб і оптиміст.
Куди тільки не заносило життя нашого ювіляра, але місце, де пройшло його дитинство, завжди вважав своїм домом, бо воно – найкраще. Сьогодні – це Покров, місто його серця.
Серед численних поздоровлень довгожителю – вітання та Подяка від міського голови Олександра Шаповала.
Народився Юліан Литвин у далекому для нас 1926 році в Максимівці – гірницькому селищі, з якого виросло місто Марганець. Поки батьки здобували бухгалтерський фах, багато часу проводив у бабусі та дідуся, які працювали на залізниці. Тоді шлагбаумів ще не було на переїздах, і хлопцю було цікаво спостерігати за дідусем в ролі сигнальника.
Звістку про війну 15-річний Юліан зустрів на Руднику, куди переїхала родина. Фронт наступав. Батьки працювали у тресті «Нікополь – Марганець», який готували до евакуації на схід країни. Підривали шахти, спалювали збагачувальні фабрики, споруди та цеха, аби воно не дісталося ворогу. Цінне гірничо-рудне обладнання вантажили у пульманівські вагони, до яких кріпили дах. 16 серпня 1941 року завантажені вагони разом з півтисячею фахівців, їхніми родинами, рушили на Урал. Серед гірників була і родина Литвинів. Щоправда, без батька, який вже воював у складі винищувального батальйону. Ті дні Юліан Олексійович пам’ятає як сьогодні:
- Потяг зупинився на станції Чортомлик, де була маленька будівля і всього кілька хат. Прилетіли два німецьких літаки і почали бомбардувати потяг. Загорілися вагони, палав тамтешній елеватор. Разом з іншими людьми я побіг у посадку. Мене ледь не зачепили вибухи від двох бомб, які упали поблизу. Зверху посипалися гілки. Тоді вирішив перебігти до картопляного поля. З книжок знав, що там безпечніше, ніж під деревами.
Їхня родина не постраждала, разом з вагоном згоріли лише речі. Понівечений поїзд вирушив далі. Це був не останній обстріл. Через один із них, під Запоріжжям, хлопець навіть відстав. Забігши у віддалене укриття, не почув гудок паровоза, що кликав у дорогу. Добре, що з собою мав гроші, це допомогло наздогнати своїх.
Їхали близько трьох тижнів. Під час зупинок усі вибігали, розводили багаття, аби швидко приготували їжу з нехитрих припасів.
На початку вересня прибули на станцію Івдель, оточену безкрайньою тайгою. Причиною, чому українських гірників відправили у віддалене уральське містечко, стало те, що за 20 кілометрів від нього, у селищі Полуночне, було виявлене родовище марганцю. В умовах, коли окупанти відрізали марганцеві поклади України, а згодом і Грузії, розробка нових стала гострою необхідністю. Оборонні заводи дуже потребували марганцевої руди – основної складової танкової броні.
Роботи було непочатий край. Разом з вільнонайманими українцями, на рудниках трудилися депортовані з Поволжя німці, які жили в зовсім поганих умовах для 40-50 градусних морозів.
Як згадує Юліан Олексійович, їхню родину поселили в досить пристойне житло. Як потім з’ясувалося, це був будинок колишнього спецпереселенця з Кубані, про долю якого можна лише здогадуватися.
На той час усі сили були кинуті на налагодження видобутку марганцю, та облаштування залізничного сполучення від Полуночного до Івделя для транспортування руди. На перших порах її добували вручну і машинами возили на станцію по так званій лижневій дорозі (особливим чином викладеній з колод по болотистій місцевості).
Трудове життя підлітка розпочалося з учня паровозного слюсаря. Але для такої роботи не підходив за віком, юного залізничника перевели у вагонний цех, де, після закінчення курсів, працював оглядачем вагонів.
- Раніше, - розповідає, - у вагонних колесах використовувалися підшипники тертя, що потребувало їх постійного змазування, що теж входило до моїх обов’язків.
Коли маму перевели на роботу в Полуночний, вона забрала з собою і сина, який не лінувався здобувати нові знання. До 18 років освоїв такі професії як слюсар з обслуговування підйомним машин, електрозварник, машиніст електровоза, маркшейдер. Як закінчилася війни, мама з сестрою Ізабелою та племінницями змогли повернутися на Рудник. Двадцятирічному ж хлопцю дозвіл покинути підприємство стратегічного значення отримати не вдалося. Аби бути далі від непривітного краю, юнак вирішив вступати до Камишинського воєнного училища, куди оголосили набір. Хоч Волгоградська область значно південніше, але це ніяк не вплинуло на умови, в яких перебували курсанти. Взимку температура в казармах була до -3 градусів. Справжнім порятунком стало розформування закладу, після чого наш земляк був переведений до Саратовського військово-піхотного училища, де були значно кращі умови.
У 1949 році Юліан Литвин з відзнакою його закінчив. Молодий лейтенант отримав призначення в Білоруському воєнному окрузі. Під час служби в учбовому батальйоні, допомагав сержантам оволодівати навичками у веденні вогню з гранатомета.
Про той період життя ветерану нагадують не лише армійські фото, а й зворушлива саморобна листівка, на одній сторінці якої намальовано зимовий сюжет, а на іншій – запрошення на новорічний вечір. Написала його Тамара його майбутня дружина. Свою любов вони пронесли через усе життя, ставши один одному надійною опорою. Тамари Миколаївни немає поряд 13 років, а чоловік досі схвильовано перечитує ніжні віршовані рядки, написані йому коханою.
Маючи дворічну донечку Олю, сім’я переїхала до Бреста – місця його нового призначення. Те, що було далі, офіцер зобов’язувався зберігати мовчання довгі десятиліття. Гриф секретності з перших у Радянському Союзі військових навчань із застосування атомної бомби під кодовою назвою «Сніжок» давно знятий, тож Юліан Олексійович, який бачив усе на власні очі, нині не приховує подробиць:
- Це був 1954 рік, мене направили на навчання до Оренбургу. Дізнавшись про поставлене завдання, страху не відчував. Тоді люди не усвідомлювали ще, наскільки це небезпечно. Можливо тому, вченями керував сам Жуков, а на полігоні були присутні найвищі державні та військові чини, щоправда після вибуху вони зразу поїхали звідти.
Ветеран добре запам’ятав те 14 вересня. Неймовірна кількість людей , На Тоцькому полігоні зібрали близько 50 тисяч особового складу. Як розуміли самі офіцери, в світлі загострення «холодної війни», ймовірності, що вона переросте у ІІІ світову, ставилася мета дослідити вплив ядерної зброї на інженерні споруди, військову техніку, тварин, рослин, виходить, і людей.
- Усі види тодішньої зброї та техніки, укриття, окопи, різні домашні тварини були розміщені на різних відстанях від запланованого епіцентру вибуху.
Я перебував у темному земляному бомбосховищі в захисному костюмі й окулярах із чорними плівками. Коли стався вибух, через щілини пробилося таке яскраве світло, що на долівці було видно кожну піщинку. Вибухова хвиля була неймовірно сильною, наче землетрус. І звук, який важко з чим порівняти, - згадує Юліан Литвин.
Навчання не обмежилися лише цим. Військові мали відпрацювати ще наступальні та оборонні дії із застосуванням артилерії та авіації. Пізніше ці навчання назвуть нелюдським вчинком відносно своїх громадян. Бо постраждали не лише армійці, а й населення найближчих населених пунктів, які стали жертвами експерименту.
- Коли все закінчилося, нам, офіцерам, дозволили оглянути територію та епіцентр події. Побачене – важко було уявити. Якщо, навіть, від лісу нічого не залишилося, а замість землі під ногами була склоподібна розтріскана плівка, - ділиться спогадами учасник події.
Цікавість переборола страх і молодий офіцер потайки набрав у сірникову коробку небаченої речовини. А сховати вирішив під кашкет.
Зовсім скоро про це дуже пожалкував - почалися сильні головні болі, мерехтіння в очах. А через кілька місяців посипалося волосся. Відтоді головний біль супроводжував його все життя, єдине що допомагало – блокада. Ситуацію ускладнювало те, що не міг розповісти лікарям про причину болю, відповідно, не було й адекватного лікування.
Закінчивши військову кар’єру у званні капітана, 29-річний Юліан Литвин з родиною повертається в Україну.
У 1955 році так звана Стройка лише готувалася офіційно стати містом Орджонікідзе.
Родина спочатку облаштувалася у батьків, пізніше обзавелася власним житлом. Тут народився син, подружжя виховувало вже двох діток. Обоє працювали на гірничо - збагачувальному комбінаті.
Голова сімейства трудився машиністом екскаватора в Шевченківському, Чкаловському, потім Олександрівському кар’єрах. У різний час працював бригадиром, начальником гірничої дільниці та найулюбленішою стала посада машиніста крокуючого екскаватора, звідки і пішов на пенсію. Тамара Миколаївна була машиністом осадочних робіт, брала активну участь у суспільному житті комбінату. Родина жила дружно, у любові та злагоді.
Вийшовши на пенсію, Юліан Олексійович нарешті зміг присвятити час своїм улюбленим заняттям. Це сад, риболовля, малювання, радіотехніка. Стіни його квартири прикрашені власними роботами. Його ніхто не вчив тримати пензля, але його картини дуже органічні. На них зображені місця і пейзажі, де йому довелося побувати. Частина робіт вказує на захоплення технікою випалювання по дереву.
Кімната ювіляра частково - радіомайстерня. У свої 95 років він не лише бере до рук гітару, а кожен свій день розпочинає з фізичних вправ, причому тих, які виконував в армії.
Поруч з ним любляча донька. Ольга Юліанівна слідкує, аби батько ні в чому не знав потреби. Частий гість у нього син, який живе у Покровському, не дають нудьгувати дідусю внуки і правнуки.
- Я прожив щасливе життя, - говорить у день свого ювілею молодий душею Юліан Олексійович та продовжує бути оптимістом, радіти кожному прожитому дню, знаходячи для себе цікаві справи.
Приєднуючись до вітань, бажаємо поважному земляку довгих років життя в радості й турботі!
Такі люди живуть серед нас.
Валентина Макіда.
Прес-служба міського голови.
