Про роки голоду мовчали не роки – десятиліття, але пам’ять пробивалася загубленим колоском крізь кригу забуття. Вона тліла каяттям у душах тих, хто прирікав на люту смерть і палала у серцях тих, хто вижив, хто боявся наврочити. Пам’ять жила, аби повернутися забутими іменами занесених на «чорні дошки», болючими спогадами, які оберігали, щоб одного дня свідчити…

Роди, Боже, на всякого долю…
У роки голоду в українців відібрали не тільки хліб – відрізали долю, винищивши глибинну культуру селянської цивілізації. Хліб ототожнювався з добробутом, він був символом роду, недарма слова жити й жито – від одного кореня. У 32-му було вирвано його серцевину, але не стало сил дістатися стрижня. Душа народна вижила. Сьогодні вона прочитується у спогадах очевидців, написаних чіткою статистичною мовою. Перерахунок фактів – сірих, безбарвних, страшних, яким був і залишається голод. Більшість з цих людей приїхала до Покрова вже десятиліттями після, не відаючи, що одного дня з їхніх свідчень складеться жахлива географія Голодомору, бо вписували в анкети населені пункти Дніпропетровщини, Харківщини, Миколаївщини, Одещини…Життя кожного вже зробило останнє коло, а спогади – живуть…

Євдокія Мороз, народилася у с.Січовик Нікопольського р-ну:
- У 32-му була ще маленькою, добре пам’ятаю як боялася активістів. Не розуміла, хто ці люди, але відчувала, що з ними пов’язано щось лихе. Про те говорила й мама, ховаючи у горщики залишки зерна. Посудини ставили на видному місці, я сідала на ці кружки, щоб відвести погляд непроханих гостей. Люди в селі помирали прямо на вулицях, їх не було сили ховати, та й нікому, тож приорювали, аби не йшов трупний сморід. Просили робити це і мого батька, після того він повертався додому і плакав.

Марія Ніколенко, селище Кут, Нікопольського району:
- Наше село врятували від голоду плавні. Виловленої риби підрахувати не могли і вилучити теж. Ми знали, що у найближчих районах люди гинули, вимирали селами, не знаю, як пережили все це.

Ольга Клочко, с.Ганівка, Кіровоградської області:
- Школою ми збирали колоски і здавали колгоспу. Якщо хтось робив те самостійно, вже другого дня зникав. За людьми слідкували. Наш вчитель математики відверто сказав, що колективізація потрібна, але не так швидко. Його відправили до таборів, а двох дітей – дитбудинку. Село вмирало, за обійстям у балці ховали сотнями у єдину братську могилу. Хрестів там не ставили, у ще живих не вистачало на те сил, а представники влади керувалися директивою, щоб про могильники ніхто не довідався, стерти їх із лиця землі. Всі, хто знав про те, усе життя молилися за загиблими.

Марія Палько, с.Івот, Сумської обл.:
-У нашій місцевості не було такого голоду, проте неврожай давав про себе знати. Боялися селяни і закону «Про п’ять колосків». До колгоспів заганяли примусово, не зміг уникнути того і мій батько, якого обрали головою. До села приходило багато біженців з голодуючих районів, ми всіх приймали, жили і в нас вдома. Пам’ятаю їхні імена.

Параска Крамаренко, с.Висока Вакулівка:
- Те було страшно, люди помирали по 40 чоловік в день, ховали у ямах за селом без хрестів та відспівування. Родичі один одному не допомагали, кожен виживав сам. Коли у селян забрали все, почали розривати мишачі нори, щоб знайти там зерно, виливали з землі ховрахів. Хто дожив до весни, їли лободу, пухли з голоду. Люди вимушені були коритися та йти до колгоспів, щоб врятувати дітей. Малечу здавали до ясел, де хоч один раз на день годували баландою. Щастило тим, кого брали на роботу до міста, мали пайок для порятунку родини. Говорили й про випадки канібалізму, слава Богу, наше село ця біда оминула. Голод пам’ятає кожен, запитайте в людей, ніхто не посміє викинути окраєць хліба, навіть крихти збираємо, про те і діти, і онуки повинні знати.

Дніпропетровщина пам’ятає…
На середину 1932 р. Дніпропетровська область була однією з шести адміністративних одиниць з яких складалася Українська Соціалістична Радянська республіка. ЇЇ територія дорівнювала сучасним Дніпропетровщині і Запоріжжю та частинам – Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської та Донецької областей, а до складу входило 9 національних регіонів. Економічна і соціально-політична ситуація визначалася директивами, які приймалися партійно-державним керівництвом. Стосувалося це і такого важливого питання, як хлібоздача.

В умовах взятого партією курсу на індустріалізацію, сільськогосподарська продукція, і у першу чергу зерно, була найважливішим джерелом отримання коштів на її здійснення, для забезпечення підписаних контрактів на новітнє устаткування для сотень заводів і фабрик, та оплати передових технологій, що мали використовуватися на їхньому виробництві. Тож плани по зерну були встановлені напружені. І виконувати їх мали, у першу чергу, зерновиробні регіони. Виконувати шляхом форсованої колективізації села, яку планували провести за три роки – з 1929 по осінь 1931р. При цьому, щорічно збільшуючи плани хлібоздач для колективізованого села. Проте, даний шлях виявився неефективним.

Село не забажало колективізуватися у такий спосіб і такими темпами, а селяни – задурно працювати. Отже, чим вищим ставав рівень усуспільнення села, тим складнішим виконання встановлених для нього підвищених норм здачі хліба. Для реалізації доводилося брати все зерно, яке за визначенням не підлягало цьому: насіннєвий та страховий фонди. Вилучення цих запасів із засіків одноосібників та колективних господарств у рахунок хлібоздачі 1930 а 1931 рр., при одночасній руйнації традиційної для села організації – індивідуальної господарської, шляхом «розкуркулення» та виселення найбільш успішних з господарів за межі української селянської економіки, і призвело у 1932 та 1933 рр. до трагедії, яка отримала назву голодомор.
Дніпропетровщина відчула на собі це сповна. Вже у 1931 р., у результаті виконання плану здачі зерна державі, який становив 111 млн. пуд., на кінець року значна кількість колгоспів та селян залишилася без запасів і село почало голодувати. Уряд визнав серйозність ситуації, у якій опинилися усі шість (на той час) адміністративних одиниць республіки, своїм рішенням виділив 2 мл. крб., спрямувавши їх колгоспам найбільш постраждалих районів. Дніпропетровщину було визнано такою, що найменше потребувала допомоги. Якщо у Вінницькій та Харківській областях допомога надавалася 8 районам, а в Київській – аж 13, то Дніпропетровській, рівно як і в Одеській та Молдовській АРСР, менших за неї за площею, лише 5 таким районам.
З огляду на це був встановлений і план хлібоздачі на 1932 р. – 88 млн. пудів, що становило четверту частину загальнореспубліканського плану. Безумовно, що області він був не під силу. Тож для його виконання треба було вилучити у селян все, вирощене ними. Для цього мали застосувати надзвичайні форми і методи.
У таких умовах представники влади повели себе так, як підказували їм їхні сумління, свідомість.
Керівництво ряду районів (а таких було меншість) намагалося запобігти трагедії. Для цього створювались спеціальні обліково-контролюючі комісії, які мали за мету занизити врожайність у колгоспах, показуючи причини такого «неврожаю»: вимерзання, ушкодження від паразитів, гризунів, птахів, засівання неякісним посівним матеріалом тощо. Це все відображалося у складених актах і направлялося до обкому партії, як обґрунтування неможливості виконати спущену норму. Але такі дії на місцях рішуче засуджувалися і присікалися керівництвом, наслідками стали арешти й розстріли.

У грудні 1932 р. під арештом з питань хлібозаготівлі знаходилося більше 1000 чол. (в основному голови колгоспів, члени правлінь, частково керівники районної ланки), 168 з них були засуджені до розстрілу. Паралельно тиснули і на самих селян. У першу чергу, загрозою «розкуркулення». Застосовувалися методи і до самих населених пунктів, як адміністративних одиниць. Села, що не виконували плану хлібоздачі заносилися на «чорну дошку». Це означало припинення будь-якого постачання усім необхідним, та заборону селянам полишати межі населеного пункту, доки не буде виконаний план.

У грудні 1932 р. 228 колгоспів області знаходилися на «чорних дошках». Такий комплекс надзвичайних заходів не дав очікуваного результату. У кінці грудня 1932 р. було висунуто жорсткі вимоги до районних керівників, під страхом карної відповідальності вимагаючи від них виконання плану хлібозаготівлі. Прийнято рішення про повну відповідальність за виконання даної постанови голів колгоспів і сільрад, а суди зобов’язувалися у разі невиконання постанови притягувати їх до судової відповідальності. Але ні кримінальна відповідальність, ні загроза фізичного знищення не могли вирішити проблему виконання плану. У села уже нічого було взяти… Твердженням цього були телеграми, що надсилалися ще з кінця 1932 р. про голодування селян, опухання їх від голоду.
Перед початком посівної компанії, з метою її успішного проведення, обласне керівництво запросило у Центру 16380 т. продовольства, та його не вистачало для завершення даного роду польових робіт.
Намагаючись врятувати від голодної смерті хоч своїх дітей, родини привозили їх у міста, залишали біля відділків міліції, дитячих дошкільних закладів, притулків та лікарень. Найбільшою мірою це мало місце у Дніпропетровську. Влада змушена була до існуючих відкрити 260 ясел, у яких за офіційними даними перебувало 12 800 вихованців, відкривати дитячі будинки для кинутих. В сільській місцевості була створена мережа ясел на 100 000 дітей. Масштаби переведення туди дітей перевищували можливості даних закладів по їх прийому, утримані, забезпеченні продуктами харчування, лікуванні. Мала місце надзвичайно висока смертність, за офіційними даними вона становила 50% від числа прийнятих.
Доросле населення, переважно чоловіки, йшло працювати на промислові підприємства області, де сплачувалися гроші і додатково видавалися продуктові пайки. Однак і це не рятувало від смерті. Люди гинули від голоду незважаючи на місце проживання і професію.
У багатьох населених пунктах, як і по всій Україні, мав місце канібалізм.
Частина ще вірила у помилку, необізнаність ситуації вищими ешелонами влади, направляючи листи Сталіну, Петровському. Основна частина селян усвідомлювала, що приречені на смерть. Згадуючи придушене Павлоградське повстання 1930 року, люди були готові до нового вияву спротиву. Дніпропетровщина єдиною серед голодуючих областей закликала не здавати хліб та організовувати повстанські загони, втілюючи незадоволення окремими спалахами. Така позиція селян не залишалася безкарною з боку влади, завершившись масовими репресіями. Улітку 33-го у більшості господарств районів майже не лишилося працездатного населення, що свідчило про масштаби трагедії. За книгами актів запису громадянського стану, які зберігаються у Державному архіві Дніпропетровської області, з яких вціліла лише одна третина, кількість жертв становила 65 332 особи.
За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув'язнення та розстрілу, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій. Українське село Подніпров’я вмирало. За 32-33 роки область зазнала найбільших втрат: з усієї кількості зареєстрованих в Україні смертей від голоду 70 % припадає саме на Дніпропетровщину.
Зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення, підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.
Голодомор був вироком, який привели до виконання, але не в силах були вбити народу. Він став страшним нагадуванням, він є національною пам’яттю, спадщиною не забувати тих, хто залишився у 32-му і 33-му…за кого кожного року маємо запалювати свічку скорботи, щоб не повторилося…

У статті використані матеріали міського народного історико-краєзнавчого музею ім.М.Занудька, архівні документи.

Прес-служба міського голови.