Дев’ятого травня ветеран профтехосвіти Валентина Григорівна Вівальнюк завжди дістає щоденники своєї мами, єфрейтора Марфи Григорівни Єрошової. Торкається рясно списаних сторінок, які знає майже напам’ять. Вона вже давно не перечитує їх – не вистачає душевних сил, береже як найціннішу родинну реліквію. Життя найріднішої людини умістилося у кілька шкільних зошитах, де через усю розповідь пройшла війна. Для Марії вона була поруч до останніх днів, бо пережити, не значить – забути… Вона писала про друзів і ворогів, втрати й перемоги, радість та розпач, страх та надію, писала для своєї доньки…
«Я пишу це для тебе…»
Марфа Григорівна Єрошова приїхала до України зі Смоленська. Ішов1936 рік, який був непростим для родини. Тяжко хворів батько, на руках мами був ще маленький брат Володя. Сім’я ледве виживала, тож єдиною надією залишалася далека рідня на Апостолівщині. Марфа якраз закінчила на відмінно семирічку, вступила до педагогічного технікуму, мріяла стати вчителем, коли батьки благословили у дорогу. Дитинство залишилося позаду, попереду було доросле життя. Вже у 37-му, маму, яка в 42 роки стала вдовою, вона забрала до себе. Вдвох працювали у колгоспі, поволі ставали на ноги, коли прийшла війна.
Апостолівщину окупували влітку 41-го, усе мирне населення примушували тяжко працювати у колгоспі. Селище Широчани огорнув морок страху, німці лютували, ще страшнішими для людей були калмики, які катували за будь-яку підозру. Молодь масово відправляли до Німеччини, загроза нависла і над Марфою. Коли здавалося, що надії немає, вона прийшла з коханням. Наречений дівчини, Григорій, запропонував укласти шлюб, адже перший рік окупації заміжніх не відправляли на чужину, однак війна змінювала правила. Їхньому первістку було десять місяців, коли у серпні 43 –го Марфу разом з іншими односельцями погнали у сусіднє село, де готувався етап до Німеччини.
«Нас загнали у сарай, який був забитий людьми, лягти ніхто не міг, не було місця, всю ніч стояли. Вранці всіх повели на огляд. Я сказала перекладачеві, що годую дитину, той розірвав на мені кофтину, аби пересвідчитися. Тільки це й врятувало…»
…Її хлопчик помер від запалення напередодні звільнення селища… Григорія забрали на війну. Село жило похоронками, які приходили чи не щодня. Аби затамувати біль, вона пішла працювати у шпиталь санітаркою, а вже 2 червня 44-го її проводжали на фронт…
«Багато чого забулось у житті, а день, коли прощалася з мамою та братом не забуду ніколи…»
У своїх мемуарах вона пише, як ішли пішки з Апостолового до Кривого Рога, переправлялися до Запоріжжя, де із 20 дівчат сформували батарею радіолокаційних станцій збройної наводки СОН-2 та прожектористів зенітно - артилерійського полку протиповітряної оборони Першого українського фронту.
« Я стояла у строю перша, у ситцевій квітчастій сукні, коси з-під червоної хустинки, старшина підходить і говорить, от з червоної хустини й почнемо. Відібрав нашу двадцятку до СОН-2».
Частини дислокувалися на острові Хортиця, дівчатам належало охороняти вцілілі мости. Під вогнем бомбардувальників вони знешкоджували ворога, беручи вогонь на себе.
«Було дуже страшно. Постійні бомбардування, земля здригається навколо і так важливо триматися, не втратити рівноваги…»
Під час одного з нальотів Марфа отримала контузію та після шпиталя знову повернулася до батареї. Навколо лютувала війна, а вона почувала себе щасливою, бо отримувала листи від Григорія і вперше за багато років відчула, що таке підтримка і співчуття. СОН-2 став її родиною, разом переживали радість і горе, ділили хліб, коли так хотілося їсти, разом зустріли Перемогу!
Про неї вона пише окремо, підкреслюючи кожен рядок, як вибігали із землянок, кричали, обіймали один одного, стріляли у вже мирне небо і не втримували сліз.
«Я попросила комбата випустити салют, він махнув рукою й каже: давай, землячка, за нашу Україну! Щоб наші нащадки знали як вміють воювати жінки!»
28 серпня 1945 року Марфа Єрошова демобілізувалася, повернулася додому, дочекалася свого Григорія. Працювала секретарем сільради рідних Широчан, згодом головним бухгалтером у Апостоловому. Вона пережила свого чоловіка на 20 років, пішовши за небокрай на 72 році, у 1992-му. Залишила по собі тільки добру пам'ять і найцінніше - зошити, де її життя, її війна лягли рівними рядками спогадів…
Війна, як спадщина…
Якби кожен очевидець залишив по собі такі зошити, це був би наймасштабніший, найболючіший літопис війни. До цього часу ми не знаємо усієї правди про окупацію, яка змінила долю кожного, про звільнення і Перемогу. Людська пам'ять притупляла біль з яким неможливо було жити, а жити – треба було, приховуючи страшні факти війни.
За даними архівного відділу виконкому за час окупації на Дніпропетровщині було закатовано понад 78 тисяч мирних громадян, близько 177 тисяч відправлено на примусові роботи до Німеччини. У нашому місті окупантами вбито 160 людей, близько 2000 вивезено на чужину, у таборі селища Рудник загинуло 1980 військовополонених, на фронт призвано 920 чоловік, не повернулося – 506. У міському архіві зберігається акт від третього березня 44-го, через місяць після звільнення краю, за яким у селі Покровському було розкопано місце страти мирних мешканців, із 2146 загиблих було впізнано рідними лише 261 вбитий…
Дев’ятого травня ми покладемо квіти до обелісків, пом’янемо всіх, хто звільняв Покров у 1944-му, загинув в окупації, дійшов до Берліна і пішов за обрій вже у новому тисячолітті. Вони назавжди залишаться солдатами, армією, вписаною у мемуари головнокомандувачів. Прості солдати теж писали про війну, писали довгими ночами, коли Друга світова підступала до горла й примушувала стискатися серце. Робили це з надією, що коли-небудь болючі рядки знайдуть і прочитають, зрозумівши той рівень трагедії, якою стала війна…
Прес-служба міського голови.