21 травня в Україні вшановують пам’ять жертв політичних репресій. За висновками істориків, через жорна радянських каральних органів пройшло понад 10 мільйонів громадян. Розкуркулення, депортації - протягом десятиліть тривала так звана боротьба з «ворожими елементами». Придушувався дух і характер нації, яку так і не змогла зламати система.
…Ми всі позначені репресіями…
Декілька років тому мені пощастило побувати у музеї етнографії та музичних інструментів Романа Кумлика на Івано-Франківщині. Ми тоді говорили з донькою Романа Петровича, пані Наталією Гузак. Вона розповідала про батька, який рано пішов із життя - знаного музиканта, краєзнавця. У дворічному віці він залишився сиротою, бо батьки були репресовані й відправлені до Сибіру. Я – про свою бабусю Марію Ніколенко з Південної України, яка пережила Голодомор, окупацію й все життя важко працювала за трудодні, приховуючи правду про дідуся - полоненого Другої світової.
«Вся наша Україна знекровлена, пошматована. Кожна родина пройшла через репресії, кожен куточок нашої землі просочений болем», - констатувала Наталія Романівна, перераховуючи імена родичів, знайомих, сусідів, більшість з яких так і не повернулися з таборів, по кому безжально пройшла комуністична система.
Вся історія колишнього Радянського Союзу побудована на страхові, за кожним великим комсомольським будівництвом, черговою п'ятирічкою, стояли тисячі зруйнованих доль. Яскраві картинки “щасливого” радянського життя приховували мільйони доносів, нічних розстрілів, імен, що канули у ГУЛАГАх.
Масштаби цієї національної трагедії постають у даних інституту національної пам'яті. Статистика знищення жахає, цифри не здатні передати того болю, розпачу, що переживала кожна людина, позначена номером ув’язненого. З 1927 до 1990 року в Україні було заарештовано понад мільйон людей. 140 тисяч із них - розстріляно. Від кінця 1920-х і до початку 1950-х виселено 2 млн 880 тис розкуркулених селян і членів їхніх сімей.
Українців винищували голодоморами, колективізацією, десятиліттями вбиваючи історію та культуру. Це стало частиною державної політики. У 1930-1933-х із 184 репресованих науковців України не менш 170 були істориками.
"Найголовніше зараз Україна. Поставити собі за мету перетворити Україну в найкоротший термін у справжню фортецю СРСР; у дійсно зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати", - писав Сталін у листі до Кагановича в серпні 1932 року, у час, коли кожної хвилини вмирало тисячі українців від лютої, голодної смерті.
“Зразкову” республіку будували на законі про п’ять колосків, на нескінченних етапах до Сибіру колишніх одноосібників, українських селян, для кого земля і воля були синонімами слова життя. Це був початок кривавого терору, який поглинув тисячі українців.
Михайло Жадан, чия історія увійшла до сповідей репресованих, 19-річним юнаком потрапив до коліщат системи. Хлопець з розкуркуленої родини не повідомив про статус своєї сім’ї під час вступу до Дніпропетровських будівельних курсів. За доносом у 1929 році він отримав свій перший термін ув’язнення, до якого НКВС додало інший. Коли у 48-му році його звільнили, у справі не було вказано ні статті, ні органу, який виніс термін покарання...
Життя людини часто залежало від “лімітів”, котрі доводилися по кожній операції та регіону - кількість людей до страти або таборів. З ініціативи самих виконавців їх збільшували. Для проведення операції проти куркулів квоту на страту у 8 тисяч осіб на прохання співробітників НКВС збільшили до 26 тисяч... За перевиконання “плану” кати отримували іменні годинники чи підсилений пайок. Під такі “ліміти” потрапила і багатодітна родина Брилинських з Тернопільщини. З маленькими дітьми їх гнали у товарних потягах до Сибіру, без їжі та теплого одягу. Від перенесеного горя мати трьох дітей втратила розум...
Репресивна політика “вдосконалювалася”. До початку 40-х Кримінальний кодекс УСРР був доповнений майже 60 новими статтями з тлумаченням понад 80 нових складів "контрреволюційних злочинів". Тривали так звані "зачистки" серед науковців, письменників, церковних діячів, військових. Так впливали на світогляд нації. Людей звинувачували у шпигунстві, співпраці з іноземними державами, шкідництві та інших сфабрикованих злочинах. Піддавали тортурам, аби досягти визнання провини.
20 грудня 1937 року за звинуваченням у антирадянській шпигунській організації було заарештовано директора Шолоховської школи Михайла Іваненка та вчителя Наталію Лобачевську. Михайла Кузьмовича розстріляли 30 грудня. Наталію Михайлівну 2 січня 1938-го. Двома місяцями потому, 8 лютого 1938-го, на розстріл повели Антона Августовича Кучеля, вчителя школи Перевізьких Хуторів. Вже після звільнення Покрова від нацистської окупації, у березні 1944-го, був заарештований за контрреволюційну діяльність вчитель Шолоховської школи Афанасій Наумович Литовченко, а в 1950 році директор Чортомлицької початкової школи Михайло Федорович Балихін. Останнім двом дивом вдалося уникнути розстрілу. Їх всіх було реабілітовано лише на початку 90-х...
Берегині Сибіру
На місці Майнського рудника на Єнисеї, що входив до системи ГУЛАГів НКВС, стоїть пам’ятник “Берегиня”. 28 серпня 1950 року саме сюди були переведені українські селяни з Рівненщини. Це був пік репресій за участь та підтримку ОУН УПА, розпочатих з 1939 року, за яким було засуджено близько 87 тисяч українців та понад 200 тисяч депортовано.
28 серпня 1950 року у долину Бабік разом зі стариками та дітьми було привезено близько 500 чоловік. Їх заарештували за пособництво бандерівцям, хоча нікому не було висунуто обвинувачень, нікого не довели до залу суду. Людей залишили просто неба, на холоді, сказавши, що коли хочуть вижити, то знайдуть, що робити. Всю ніч молодь розводила вогнище, аби врятувати дітей та стариків. Всю ніч над тайгою здіймався плач...вижили не всі...
Ганна Яківчук з Івано-Франківщини знала, як це, виживати у Сибіру. Її життя тільки починалося, коли за наклепом односельця засудили до десяти років таборів та п’ять років пораження в правах з конфіскацією майна, без права повернення додому. Вона вистояла наперекір обставинам, системі і все ж повернулася на рідну Україну, хоча дозволили жити за сотні кілометрів від дому. Так вона опинилася у гірницькому Покрові і все життя приховувала правду, доки правду не стали говорити вголос.
Ганна Іванівна Яківчук
...Родина Ганни Іванівни мешкала у мальовничих Карпатах, селі Любківці. У 1946-му їй було лише двадцять, вона працювала на молокопункті, мала лише початкову освіту. Радянська система нищила їхній укладений світ, але Ганні здавалося, що гори захистять. Біда прийшла звідти, звідки й не очікувала. Дівчина відмовила односельцю-залицяльнику, а той написав донос до органів, що Ганна допомагає УПА. 31 січня 46-го до її домівки прийшло НКВС. У березні 1947-го військовим трибуналом Ганну Яківчук засудили як заступницю керівника кущового проводу ОУН за сфабрикованим обвинуваченням.
Роки каторжних робіт, нелюдських умов та ставлення — так минала Ганнина молодість. В ув’язненні зустріла свого чоловіка, засудженого за тією ж статтею, як і вона. Її звільнили вже зрілою жінкою, з маленьким сином на руках. Вже після дізналася, що донощика покарали у її рідному селі, але те вже не в силах було змінити її долі. Вона мусила жити далі, але не забувати. У квітні 58-го Ганну Яківчук було реабілітовано, але розповісти відкрито про пережите вона змогла лише у 2000-х.
Її тезка, покровчанка Ганна Нагорна, теж приховувала перенесене до останніх своїх днів. Їхні історії були схожі, обидві мешкали в одному місті, але не знали одна одну. На відміну від Ганни Яківчук, Ганна Нагорна воліла не згадувати минуле, боячись за своїх рідних. І цей тягар був не менш тяжким, ніж ув’язнення. Навіть сьогодні діти репресованих, яким вже далеко за 80, не насмілюються говорити правди про долю батьків. Вони так і не подолали страху перед системою…
Слідами Сталіна
Після смерті «великого вождя» всі чекали на відлигу, але того не сталося. Як зазначають дослідники інституту національної пам’яті, у 1950-1980-ті роки репресії перестали бути масовими і набули цілеспрямованого характеру. Їх жертвами ставали учасники опозиційних дисидентських організацій чи окремі "інакодумці". У 1967–1971 роках в Україні за політичними звинуваченнями засудили 87 осіб, 6 тис. профілактували в органах КДБ. Загалом в СРСР у 1965–1985 рр. засуджено за "антирадянську діяльність" і ув’язнено до 1 тис. осіб. Останніми жертвами політичних репресій стали діячі українського визвольного руху 1970–1980-х років, які залишалися "в’язнями сумління" до кінця 1987-го.
Здавалося, що страшна епоха залишилася у минулому, але тільки не для тих, хто побував у застінках КДБ. Вони розуміли, що систему не винищено, що зло дрімає і, врешті, вирветься зовні. За роки існування путінської росії знову піднялася тінь Сталіна, кривавому вождю зведено понад сотню пам’ятників, один з останніх у 2021 році. Піднявся тоталітарний режим, який заперечує українську державність, незалежність, право нації на самовизначення. Який розпочав війну – повномасштабне вторгнення, принісши смерть, окупацію мирних міст, бомбардування, катування та вбивства цивільного населення. З України знову депортують дітей. Лунають заклики до створення ГУЛАГів, виправних таборів для українців.
Боротьба триває, але тепер з поколінням, яке знає, що приносить з собою тоталітарний режим, кривава ідеологія, з поколінням, яке не мовчить. Бо свобода – то імена тисяч репресованих, тисяч загублених у таборах, у кого відібрали життя, але так і не змогли викреслити з історії і з нашої пам’яті.
Оксана СІЗОВА
Прес-служба міського голови.