Його видно за декілька кілометрів. Хрест, на який, здається, падає небо - один з понад 200 пам’ятних знаків, встановлених на Дніпропетровщині у спомин про роки Голодоморів. Майже три десятки літ він височіє у Базавлуку символом народної скорботи за убієнними голодом, мешканцями колишніх козацьких поселень, знищених страшною системою.
Не забуті…
Сьогодні на місці мальовничих українських селищ, що були розкидані вздовж Базавлука у тридцятих роках минулого століття – степ. Про існування колишнього козацького поселення Сиротівка, котре після революції стало Репетина, а опісля Голодомору зникло з мап, знають лише старожили та краєзнавці Шолоховського старостинського округу. Селище стерли з історії, але воно продовжує жити у пам’яті.
Колись тут були села...
81-річному Василю Івановичу Купчененку про нього розповідала рідна сестра Марія, одна зі свідків голодного мору 33-го та 47-го. Він і сам ледве пережив 1947-й, що таке голод не забув і через десятки років.
- Люди боялися говорити про ті страшні роки, бо пам’ятали як у 1937-му вцілілих від голоду забирали за одну лише згадку про 33-й, більше тих людей вже ніхто не бачив, - говорить Василь Іванович.
Їхня велика родина жила неподалік. Там, де колись була господа прадіда-хлібороба, залишився віковий дуб та криниця, куди Василь Купчененко часто приходить, бо звідси іде його коріння. Говорить, що з дуба набирається сил. Старійшин роду по батьковій та материнській лініях забрав голод. Десятиліттями потому Марія розповідатиме про той жах і страх, коли у сім’ї відбирали останнє.
- Сестра згадувала, що батьки зерно замуровували в піч, дітей же треба було чимось годувати. Наші, з Базавлука, молоді дівчата - активістки знали про те, все забрали. Вони потім так і жили у селі, люди їх не чіпали, час такий був, - згадує чоловік.
Репетина було одним з селищ, що розляглися вздовж річки. Остання вулиця простягалася неподалік кладовища, на якому і сьогодні ховаються серед ковили похилені кам’яні хрести, датовані 1700, 1800-ми роками. Купчененкам пощастило, нащадки приходять до могили свого прадіда, вони - вижили. Десятки вбитих Голодом обірвали історію своїх козацьких родів у 33-му, їх, безіменних, ховали у великій братській могилі.
Василь Купчененко показує місце колишнього розташування селища Репетина
- Моїй сестрі усього 15 років було. Її та інших, хто ще хоч трохи міг ворушитися, збирали у бригади. Померлих на грабарках звозили на кладовище. Через увесь цвинтар вони копали рівчак і туди один на одного складали людей. Без домовин, без хрестів… На кладовищі капличка була, вранці біля неї знаходили мертвих. Люди з останніх сил ішли, бо боялися, що нікому буде поховати, нікому буде й відспівати, - розповідає Василь Іванович.
Марія Купчененко дожила до 92 років й щоразу, коли приходила на кладовище, розповідала про селища, що вимерли від страшного голоду і про місце поховання своїх земляків. Вже у 90-х, коли про Голод стали говорити вголос, у пам'ять про безневинно закатованих мешканцями було встановлено скорботний Хрест. Краєзнавець Віктор Чергинець та Василь Купчененко приходять до нього зі свічками, запалюють у спомин душ загиблих.
Василь Іванович обов’язково підходить до могил своїх рідних, котрі врятували його від смерті. У голод 47-го, його, пухлого й ледь живого, повернули до життя брат і сестра, віддавши останнє рідній людині. Він ніколи того не забував, як і відчуття страшного голоду, коли збирав зелену поросль на толоці.
- Страшні були роки. Я вже вмирав. Марія написала листа братові Гриші, той після повернення з Німеччини, куди був вигнаний німцями, на Луганщині працював. Брат зібрав усі пайки і так мене потроху підняли. А люди вмирали. Пам'ятаю, молода жінка була, Марія Іванова, яку за зібрані колоски відправили до Сибіру, там і згинула. Трьох діток виховувала її стара матір.
Допоки жива пам'ять
Коли на початку 90-х широкому загалу відкрилися документи про штучний голод, Базавлук, Шолохове, Миронівка та інші селища стали свідчити про біду, що впала на плечі селян. Люди почали говорити, бо чорне крило Голодомору не оминуло жодної родини, але страх все-одно не відпускав. Він зупиняв багатьох сказати вголос, зупиняв, коли краєзнавець Микола Чергинець розпочав роботу по встановленню пам'ятного хреста. Але правду було не зупинити. У 1993 році на кладовищі селища Базавлук піднявся скорботний хрест, поставлений силами людей.
Віктор Чергинець був одним з тих, хто допомагав у його виготовленні та встановленні.
- Моя мати Галина Іванівна розповідала про голод 47-го. Вона працювала на фермі, возила молоко. Коли їхала селом, за нею бігли жінки, тримаючи кружки в руках, просили налити хоч трохи для дітей. І вона наповнювала ті горнятка, хоч знала, що може хтось донести, чим все це загрожувало, - розповідає Віктор Васильович.
Вже багато років Віктор Чергинець збирає документальні свідчення Голодомору. Вони відокремлені в окрему главу історії Шолохового , Базавлука, Миронівки та інших селищ, назви яких залишилися лише в історичних монографіях. У його архіві літопис старостинського округу від часів скіфів і сарматів, волелюбних козаків та хліборобів, що понад усе любили свою землю. І лише 33-й та 37-й лежать в окремій теці — роки болю, народного горя й нестихаємого жалю...
Вбиті голодом
За офіційними даними, що базуються на збережених документах, тільки у Шолоховому під час Голоду 1932-1933 років загинуло понад ста мешканців. Старожили села говорять про значно більші втрати і вони не помиляються.
Система знищувала докази спланованого вбивства, свідомо забороняючи ведення статистики смертності, поіменних списків померлих, повторно вбиваючи, стираючи людей з історії. Дослідники називають страшну цифру — від 5 до 14 млн. загиблих лише за один рік — з 1932 по 1933-й. За кількістю жертв Дніпропетровщина посідає перше місце з усіх регіонів. До регіональної Книги пам'яті увійшли данні про понад 65 тисяч мешканців Дніпропетровщини, історики стверджують, реальна кількість набагато більша, адже збереглося лише 15% книг із зафіксованими смертями.
“Серп і молот — смерть і голод”
Так говорили старі люди, котрі пам'ятали те, про що не згадували вголос.
Споконвічне українське село, основу генетичного коду з традиціями та культурою, вбивали колективізацією, планами хлібозаготівель, законом “Про пять колосків” , “Чорними дошками”. Причиною голоду стали не лише надреальні плани здачі державі зерна, передусім, страх перед нацією, котра мала традиції державотворення, історичні корені, яка рано чи пізно заявила б про свою незалежність. Дніпропетровщина була тим регіоном, який не мовчав, піднімався проти утисків та голоду.
Вже у 1931 році селяни Дніпропетровщини залишилися без запасів, бо їм було виставлено план у 111 млн пудів. У голодному 1932 році ця цифра становила 88 мільйонів. Регіоном ширилося невиконання плану хлібозаготівель, з усіма наслідками для простих людей. У селян забирали останнє, залишаючи вмирати у порожніх холодних хатах.
Старожили Шолохового зі сльозами згадують ті часи. Як люди намагалися вижити, виливали з землі ховрахів, пекли коржики з трави, як пухлі від голоду діти сиділи біля школи, годинами чекали, коли привезуть хоч якусь юшку, сиділи мовчки, бо не мали сил говорити. Рятуючи дітей, селяни залишали їх біля дверей притулків, в яких виживало 50% вихованців. Коли брати вже було нічого, насувалася загроза “Чорних дошок”.
Потрапити на чорну дошку, означало смертний вирок. Цим репресивним законом винищили десятки сіл, котрим організовували взаконену блокаду, коли селяни не мали права виїжджати за межі населеного пункту, їм припинялося постачання продовольства, торгівля, розпочиналася тотальна чистка органів влади. Уся територія Дніпропетровщини була позначена “Чорними дошками”. Цей страшний за своїми наслідками режим торкнувся і колгоспу Шолохового “Шлях Леніна”, котрий занесено істориками у перелік “чорнодощечних” населених пунктів. А скільки селищ, таких як Репетина, не увійшло у переліки й статистику, відійшли у вічність, забравши з собою страшну правду про Голодомор.
Нотатки пам'яті й правди
Статистику Голоду не осягнути мозком — щохвилини він забирав 26 життів, винних лише в тому, що були українцями. Коли сьогодні мені говорять, що Голодомору не було, я згадую свою бабусю Марію Павлівну Ніколенко, яка вижила, завжди після обіду збирала хлібні крихти у долоню й говорила: “ Головне, щоб не було голоду та війни”. Спогади таких, як вона, хто понад усе боявся голоду, зберігаються у міському народному історико-краєзнавчому музеї ім. М. Занудька. Більше трьохсот свідчень, нотатків пам’яті і правди.Ці хроники голоду написано корткими рядками, бо в них про нелюдські страждання та смерть. Вони залишені нам у спадок, аби не забували і в холодний день листопада запалювали свічки у спомин душ тих, чиї душі відлітали у небо — коротким спалахом стражденних доль.
Оксана Сізова, прес-служба міського голови.
Віктор Чергинець та Василь Купченеко
Мешканці Базавлука, які пережили Голодомор
Василь Купчененко біля дуба свого роду
Свідчення очевидців, які зберігаються у міському музеї
