«Навіть там, де немає людей, намагайся залишитися людиною» - писав рабі Гілель. У кривавому 1941-му ця істина вестиме просту українську дівчину Марію Тикву, яка слідуватиме словам пророка, насправді, ніколи не чувши їх. Вона змогла залишитися Людиною серед нелюдів, рятувала життя єврейського хлопчика, бо інакше - не могла.
Сьогодні, серед жахіть російського вторгнення, серед смертей, серед мільйонів понівечених душ і доль, ця історія прочитується по-іншому. Війна стерла історичні кордони…Як і понад 70 років тому, українці рятують дітей від чорної навали. Сотні праведників 21 століття…Таких, як і Марія, для кого немає чужих дітей…
Вулиця Марії
Вулиця, де народилася Марія Григорівна Тиква, ховається серед десятка мальовничих сільських шляхів Шолохового. Один з будинків «старожил» цього обійстя та місцини. Саме це подвір’я було рідним для Марії Тикви. Воно зберігає історію порятунку та неймовірної людяності, історію жінки, на честь якої названо одну з вулиць села.
Сама Марія Григорівна, яка прожила довге життя, напевне, не повірила б тому. Це стало несподіванкою і для її рідних та знайомих, які до цього часу згадують жінку лише добрими словами. І тільки для Леоніда Дінкевича те було справою життя, розповісти світові про маму Марію, яка врятувала його від нацизму. Врятувала тут, у селі Шолоховому, коли навкруги вирувала смерть.
Коли чужі стають рідними
Марія Григорівна Тиква народилася у Шолоховому в 1914 році в родині Григорія Тикви та Оляни Шолудько. Була молодшою донькою в сім’ї. Батьки мали ще старшого сина – Михайла та середню - Олю. Коли Марії виповнилося вісімнадцять, вона вирушила на заробітки до Києва.
Марія Григорівна Тиква у своєму помешканні
Напевно, загострення ситуації на селі примусило дівчину шукати кращої долі. Бо ішли голодні 30-ті і вже 1931-й, початок 1932-го, постали перед людьми провісниками страшного голоду. У Києві доля звела її з Дінкевичами, дівчину взяли до родини нянею для маленького сина Леоніда.
Щира душа, Марія прикипіла серцем до хлопчика та його батьків, а вони до неї. Наприкінці 30-х їхня велика дружня родина не могла знати, що вже через кілька років буде дивитися в обличчя смерті і саме Марія врятує найдорожче – їхнього сина.
Дорога життя
Дінкевичі ніколи не приховували свого єврейського походження, родина належала до столичної інтелігенції, була шанованою серед людей. Все змінила Друга світова.
Глава родини, Йосип, пішов на фронт. Окупація Києва розпочалася масовими стратами єврейського населення, доносами на людей, які рятували родини – розстрілами та нальотами гестапо. Єдиним порятунком для маленького Льоні було виїхати з Києва, де знали його сім’ю, бути подалі від своїх рідних. Про це благала Марію його мама.
Марія Григорівна Тиква з Леонідом Дінкевичем
З окупованого Києва до Шолохового Льоню везла вже не няня, а мама Марія. Везла під ворожими нальотами та бомбардуваннями. Тільки так можна було врятувати хлопчика з яскравою зовнішністю – назватися його мамою. У Шолоховому Марії не було декілька довоєнних років, тож у більшості не виникало сумнівів, що дівчина вже має власну родину.
«Він не єврей, він поляк»
Але й рідне село не стало надійним прихистком. Нікопольщина, Криворіжжя мали цілі єврейські округи, які до війни славилися квітучими, успішними господарствами. А у Другу світову ці райони позначилися десятками степових бабиних ярів. Окупанти планомірно винищували єврейське населення та тих, хто їм намагався допомогти. Сьогодні ми знаємо страшну статистику холокосту. Лише у другій половині 41-го у дев’яти областях України, серед яких і Дніпропетровщина, було вбито понад 200 тисяч євреїв. Тільки за один страшний день 21 жовтня 1941 року, у Шолоховому розстріляли 191 людину єврейської національності.
Марія Тиква усвідомлювала масштаби біди і ризик для усієї їхньої родини. П’ятирічного Льоню вона скрізь представляла своїм синочком. Родина весь час боялася, що хлопчик назве її тіткою Марією, але він щиро говорив – «мама».
Леонід Дінкевич у дитинстві
Тикви мешкали у віддаленому кутку села, сподівалися, що сюди німці не прийдуть, займатимуть хати у центрі. Але очікування були марними. Їхній будинок окупанти переобладнали під продовольчий склад. Всю велику родину виселили до сараю. У холодному тісному приміщенні тулилися Марія, її батьки, сестра Оля з маленьким сином Анатолієм і Льоня. Хлопчика намагалися не випускати на вулицю, щоб не потрапляв на очі солдатам. Але оминути таких «зустрічей» було неможливо. Один з нових «господарів» жалів дитину, а інший хапав з криком – «єврей», підставляючи рушницю до голови дитини. Марія благала, що не єврей, поляк, і прізвище має батькове, польське – Дінкевич. Усю родину не раз ставили до стіни на розстріл, гнали до комендатури на допити, викликали для свідчень сусідів та знайомих. Хлопчика залишали один-на-один з гестапівцями, які задавали питання хто він, звідки, хто його батьки. Льоня говорив лише про маму Марію, це ж твердили й сусіди. Завдяки останнім, жінці повірили, але з-під пильного ока нацистів не випустили. Вони жили у постійному страхові, у кроці від смерті, але в нікого й думки не виникало віддати дитину, він був їхнім, рідним і потребував захисту.
З наближенням 1944 року ситуація лише погіршувалася, бо до Шолохового заходили нові ворожі підрозділи. Марії доводилося ховатися з Льонею у покинутій хаті за селом. Лютий 44-го, кінець фашистської окупації, поклав край їхнім стражданням.
Лист татові
Після звільнення Шолохового Марія з Льонею залишилися у селі, вони нічого не знали про Дінкевичів. Хлопчик називав її мамою, ріс поряд з сільськими дітлахами, пас худобу, бігав на річку. Все змінилося одного дня, коли Тикви отримали листа від його рідної тітки по батькові, Ріви Львівни. Вона писала, що Йосип на фронті, а мамі дивом вдалося врятуватися, що батьки всі ці роки жили надією та вірою у порятунок сина.
На маленькому засаленому клаптику, єдиному знайденому у будинку папірці, вони написали татові листа, в кінці якого Льоня вивів своєю рукою декілька рядків. А невдовзі до Шолохового приїхала його мама. Він ледве впізнав у повністю посивілій 33-річній жінці найріднішу людину. Влітку 1944 року Леонід Дінкевич повертався до Києва з двома мамами.
Вони – моя сім’я
Родина знову воз’єдналася і це було їхньою перемогою над нацизмом, над страшною війною. Людиною, яка подарувала відчуття абсолютного щастя, була Марія. Дінкевичі попросили її залишитися, жити з ними однією сім’єю, потурбувалися, аби вона мала власне житло. І вона лишилася, бо серцем з першого дня була біля них. У сім’ї народився ще один син – Володимир, двох братів Дінкевичів допомагала виховувати Марія Григорівна.
Леонід Дінкевич з мамою та братом
Любляча, але й вимоглива, була поряд з хлопчиками до останніх своїх днів, а вони поряд з нею. Для неї існувало два всесвіти, дві родини – Тикви й Дінкевичів, мати власної так і не судилося. Щоліта вона приїздила до рідного Шолохового, з нетерпінням чекала до себе у гості племінників.
-Вона завжди приїздила до села з подарунками родині, друзям, сусідам, усім дітям цукерки роздавала. Доброї душі була людина, - розповідає онука, вчитель НВО, Людмила Анатоліївна Балихіна, - тішилася, коли ми до Києва приїздили. Раділа дуже нашим успіхам. Льоня завжди нас зустрічав, водив визначними місцями, часто згадував дитинство. А Марія Григорівна не любила говорити про війну, для неї то були болісні спогади.
Марія Григорівна ніколи не жалілася на долю й не бажала собі іншого шляху, а коли мова заходила про дітей, говорила: «Так Льоня мій син!» Пишалася своїми хлопчиками, які виросли освіченими, порядними людьми. Леонід Йосипович Дінкевич до кінця життя називав її мамою, піклувався про неї і доглядав, коли вона вже не могла вставати. Відчуваючи тепло його рук, Марія Григорівна пішла у засвіти…
Праведниця Марія
Марії Григорівни Тикви не стало наприкінці 2004 року. Для родини Дінкевичів вона незримо залишалася поряд, особливо для Леоніда Йосиповича. З кожним прожитим роком він все глибше усвідомлював, що зробила для нього мама Марія, подарувавши йому шанс на життя і присвятивши йому все своє життя. Тоді ж він вирішив завершити свою головну справу, розповісти світові про подвиг простої української жінки.
Історію порятунку та життя Марії Тикви, документальне підтвердження всього перенесеного під час Другої світової, він надіслав до ізраїльського національного меморіалу Катастроф та Героїзму, історії Холокосту Яд Вашем.
Марія Григорівна Тиква
Його було створено ще на початку 50-х, аби від імені Ізраїлю та всього єврейського народу, висловити вдячність тим, хто рятував євреїв від Холокосту. Зібрати документальне свідчення нацистських злочинів. Задля цього у 1963 році були встановлені критерії присвоєння звання Праведника народів світу, суспільна Комісія, очолювана суддею Верховного суду Ізраїлю, розглядає кожен окремий випадок, несучи повну відповідальність за прийняті рішення. Тисячі доль, тисячі родинних історій зберігаються у Яд Вашем, як пересторога, нагадування через що пройшли жертви фашизму і одвічна пам'ять про тих, хто рятував інших серед смертей та суцільної темряви.
У 2008 році високе звання Праведниці народів світу було присвоєно українці Марії Григорівні Тикві, її ім’я увічнено в Яд Вашем на Горі Пам’яті в Ієрусалимі. Вона стала однією з тридцяти тисяч Праведників.
Там, у музеї, зберігається ще один безцінний документ – копія листа, який Льоня написав батькові-фронтовику. Цей лист тримає в руках вже четверте покоління Дінкевичів, яким розповідають про Марію Григорівну Тикву, маму Марію, Праведницю Марію, про просту українську жінку, яка змогла здолати війну силою своєї любові, віри й надії.
Оксана Сізова, прес-служба міського голови.
Родина Тикви, друга зліва Марія Григорівна Тиква
Онука М.Г.Тикви, вчитель НВО Людмила Балихіна