Дев'ятого травня на обеліск лягли живі квіти. Як і у далекі сорокові, коли мешканці Олександрівки увічнювали тут своїх героїв. Кілька десятиліть цей факт був за лаштунками історії. Довгі роки могили залишались усього лише безіменними пагорбами, очікуючи миті і людей, які повернуть все на круги своя. Ця мить настала у 75 річницю Перемоги. Карантин не дозволив зібратися сьогодні біля встановленого меморіалу. Та пам'ять вела людей до поховання, як і всі ці десятиліття...

“Ми пам'ятаємо дерев'яні обеліски, до яких завжди несли живі квіти”

Ця історія розпочалася у лютому 44-го і повинна була завершитися з останніми сурмами Другої світової. Але... На кілька десятиліть вона залишилася загубленою у чиновницьких звітах. Наперекір обставинам та перепонам, люди поставили у ній крапку, довівши, що історія не терпить білих плям.

З 70-х років жителі селища добивалися справедливості, передаючи у спадок пам'ять про солдатські могили. У 2016 році мешканець Олександрівки Петро Проценко разом іншими небайдужими односельцями розповіли міському голові про забуте солдатське поховання.

• Ми розказали голові всю цю довгу історію, що пам'ятаємо дерев'яні обеліски, до яких завжди несли живі квіти. Що всі ці роки стукали у двері посадовців. Олександр Шаповал не тільки нас почув, а й розпочав велику роботу, довів справу до кінця, - розповідає Петро Проценко.

  

                                                                  Петро Проценко та Ганна Козуб

З цього звернення почалася майже п'ятирічна пошукова робота. Олександрівське поховання не числилось серед офіційних меморіалів, та старожили селища стверджували про його існування, наголошуючи, що про могили забули. Науковці Нікопольського краєзнавчого музею, до яких звернулися із запитами, теж припускали такий розвиток подій. До 25-річчя та 30-річчя Перемоги країною ширилося так зване укрупнення братських поховань, коли окремі могили переносили до єдиного меморіалу. За стислих термінів необхідно було показувати результати, тож непоодинокими були випадки формалізму, коли до загальної бази вносили дані, а могили так і залишалися не перенесеними, втративши статус військового захоронення.

                                                 Таким поховання було всі ці десятиліття...

З часом виправляти помилки теж не поспішали, уникаючи тяганини з архівами та офіційними паперами. Подібна доля могла спіткати й Олександрівське поховання. На таку думку наводить і віднайдений у міських архівах документ 1970 року, щодо внесення на братські могили імен 13 загиблих воїнів, чиїх прізвищ знайти на меморіалах не вдалося. За дивним збігом всі вони загинули, визволяючи Олександрівку.

Перші у списку

З’ясувати подальші обставини допомогли пошуковці Всеукраїнської громадської організації "Союз "Народна пам'ять", історико-пошукової групи "Пошук-Дніпро".Тринадцять знайдених воїнів належали до 57-ої гвардійської стрілецької дивізії, 13-ої, 14 та 15-ої механізованих бригад. Первинним місцем поховання солдат значилося Друге селище, 500 метрів західніше залізниці. Аби розуміти, де саме знаходилися могили, співставили вказані у донесеннях місця захоронення з територією сучасного Покрова. Визначене у 44-му поховання співпадало з територією Олександрівки. За спогадами старожилів, до початку 60-х селищем Рудник проходила додаткова лінія залізниці, що з’єднувала шахту №5 з Олександрівською фабрикою. Рельєф вулиці Боженка і сьогодні видає колись прокладену у цій місцині колію. Вочевидь, могили і є тим місцем первинного поховання, до якого згодом перенесли останки інших воїнів. Та до кінця не можна бути певними у кількості похованих солдат. Аналітик історико-пошукової групи "Пошук-Дніпро" Вадим Шалбанов, який не перший рік займається пошуком не увічнених солдат, стверджує, що нерідко в одній могилі ховали до десятка загиблих. Імена полеглих фіксувалися у донесеннях про беззворотні втрати, пізніше у Книгах Пам’яті. Плутанина зведень у пеклі передової, формальне ставлення вже у післявоєнні роки, призводили до втрати сотень імен, які залишалися не увічненими. А бої в Олександрівці, районах Рудника та Хуторів, забрали сотні солдатських життів.

У далекому 44-му

Сьогодні від центра Покрова до Олександрівки можна дістатися за 15 хвилин. У лютому 44-го ці кілометри вартували солдатам життя, їх відвойовували протягом кількох діб. Олександрівка стояла на шляху до Шолохового , через неї ішли війська до Чортомлика та Перевізьких Хуторів, нею пробивалися до стратегічно важливого Апостолового. Залізничний вузол Апостолово з'єднувало Кривий Ріг, Нікополь та Херсон. З його падінням руйнувалися плани німців на утримання кримського угрупування. Тож бої на цьому напрямку ішли безжальні.

Ситуація погіршувалася відлигою. Пересуваючись по коліна у багнюці, наші солдати на руках переносили артилерію та міномети, переправлялися через річки, які розлилися та піднялися над своїм рівнем. В південній частині селища ворог зрупував значні сили піхоти та підтримував її артилерією з берега Базавлука. Ішли смертельні бої за кожен кілометр. За зведеннями 13 та 15 гвардійських механізованих бригад, лише за три дні боїв у цих підрозділах було вбито 160 бійців, поранено – 114, згоріло 7 танків. Коли настала тиша - спустилася скорбота за сотнями загиблих…

Збереглися свідчення мешканців, як під кулями збирали тіла, ховали в городах та садках. Це те, останнє, що люди могли зробити для героїв — за християнським звичаєм. Вже пізніше переносили останки до братських могил. Серед вбитих були і 77 солдат, чиї імена, як з'ясували пошуки, числилися у списках полеглих, але так і не з'явилися на братських похованнях.

У списках значаться

Завдяки архівам вдалося встановити не тільки імена солдат, військові підрозділи, а й частково особисті дані, місця народження й призову, навіть домашні адреси. За цими безцінними даними віднайти документи частин та наградні листи — посмертно...

“22-річний молодший лейтенант Євген Прокопейня разом зі своїм підрозділом під безжальним вогнем штурмом пробився до ворога, знешкодив рахунок танкового кулемета та 25 гітлерівців, захопив 47 мм пушку.”

“Батальйон 24-річного гвардії молодшого лейтенанта Федора Скуріхіна 5 лютого у боях за станцію Чортомлик відбив 8 контратак. Федір Скуріхін був у бойовому порядку, очолював батальйон.”

“ 2 лютого 33-річний гв. Сержант розвідроти Тимофій Барабаш зайшовши у тил ворога, сильним вогнем створив паніку, вогнем автомата та гранатами знешкодив 5 гітлерівців, разом з іншими розвідниками захопив у полон 27 солдатів та офіцерів. Тим самим розчистили шлях піхоті.”

“ В ніч з 4 на 5 лютого 31-річний гв. сержант Костянтин Вейсбах під кулеметним вогнем розвідував шлях піхоті.”

І сотні інших, хто встиг повоювати лише місяці, бо призивалися одразу після звільнення Запоріжжя та Дніпра, кого вважали зниклим безвісти, як 20-річного сержанта Івана Брезгунова, і кого рідні шукають до цього часу...

Повернення з небуття

Імена 77 солдат тепер викарбувані на граніті, через 75 років після війни вони знову у лавах героїв. І безіменні ще донедавна солдатські могили височіють меморіалом слави. На ньому можна побачити й чисті гранітні плити.

-Це було нашим спільним з мешканцями рішенням, продовжувати пошуки неувічнених солдат, - говорить міський голова Олександр Шаповал, який сьогодні, 9 травня, прийшов до поховання. - Це необхідно в першу чергу нам, необхідно рідним загиблих, які до цього часу шукають своїх солдат. Історія з Олександрівським похованням тільки підтверджує це, десятки років люди добивалися правди. Сьогодні ми ведемо роботу, аби знайти рідних загиблих. Я безмежно вдячний жителям селища, що довірили мені таку справу, вдячний пошуковцям, всім, хто допомагав довести її до кінця. Це не просто меморіал, це історія солдат, більшості з яких не було і 25, яких ми повернули з небуття.

                                                              Міський голова Олександр Шаповал

...В історії не буває випадковостей, все підпорядковано певним законам - законам пам'яті і справедливості. І Олександрівське поховання відновило у літописі міста декілька важливих переломних діб Нікопольсько-Криворізької операції, боїв, що точилися у селищі в лютому 44-го. Бо не буває загублених сторінок , втрачених доль, минуле повертає все сповна. Навіть через 75 років...

Оксана Сізова.

Прес-служба міського голови.