Вже більше місяця триває війна. Кожен ранок українці розпочинають з молитви за своїх рідних і за наших Захисників, хто боронить нас від ворога сьогодні, у 2022 році. Нас знову намагаються знищити тільки тому, що ми українці.  Це вже було і повторюється знову…Зброєю проти спланованого геноциду є наша пам'ять, не забувати і не прощати… Одна з таких дат - 11 квітня, міжнародний день визволення в’язнів фашистських таборів. День, який є нагадуванням, через які неймовірні страждання пройшли ті, хто став ув’язненим фабрик смерті. Хто вижив і вірив, що таке ніколи більше не повториться…

На цьому місці був табір…

Їх називали шталаги – військово-польові концтабори для військовополонених Другої світової. Кожен табір мав свій індивідуальний номер, у якому фіксувалася дата створення. Номер фабрики смерті селища Рудник було знищено з документальними доказами існування цього жахливого місця, але людська пам'ять не дозволила стерти його з історії. Мешканці Рудника та прилеглих селищ стали головними свідками злодіянь.

І через стільки років, проходячи повз місце, де у часи окупації був розташований табір, розповідають дітям про цю страшну сторінку. Несуть квіти до могили закатованих військовополонених та мирних жителів. Так, у поколіннях, живе пам'ять про тих, чиї імена забрала війна…

Не забуто…

Табори для військовополонених з’явилися на Дніпропетровщині з початком окупації. Ними було позначено усю територію області. Щодня в них гинуло сотні полонених, разом з ними страчували місцевих жителів за допомогу партизанам і підпіллю, відмову у співпраці з нацистами. Для мирних мешканців Рудника табір став місцем смерті й нелюдських страждань.

Зі спогадів  полоненого Василя Глущенка, колишній клуб, переобладнаний у барак, нагадував могильник. В’язні вмирали від тортур, голоду і хвороб. Знесилені люди не могли підвестися з нар, щури відгризали кінцівки пальців. Коли чули гавкіт собак й постріли, знали, що наступного дня з табору будуть вивозити вбитих. Щодня похоронна команда з числа ув’язнених везла тіла загиблих до братської могили. Про це роками пізніше свідчитимуть малолітній в’язень Петро Гопенко, місцева мешканка Марія Шмигель і Никифор Жуков, кому дивом вдалося втекти і залишитися живим.

«Я був у таборі смерті…»

Вже після війни Никифор Андрійович Жуков розповість всю правду про концтабір Рудника. Він стане одним з небагатьох свідків, хто міг довести існування шталагу і ті звірства, що чинилися проти полонених. Його історія ляже в основу повісті про війну і людську гідність.

Никифор Жуков перебував у таборі з червня по жовтень 1942 року, став організатором підпілля «Море», до складу якого увійшли ув’язнені моряки.

«Життя у таборі було невимовно тяжким. Люди не витримували знущань та голоду, кидалися на проволоку, якою проходив електричний струм. За втечу полонених жорстоко катували на наших очах», - напише він у своїх спогадах.

Але це не зупиняло, в’язні хапалися за будь-яку можливість порятунку. Никифор Жуков, якого долучили до будівництва помешкання для німців, сховався під подвійним шаром підлоги. Його врятувало, що дошки покривали цементом і собаки не змогли взяти слід… Вже після війни він розповість про це Надії Морозовій, Почесному громадянину Покрова, яка збирала свідчення про табір та місце захоронення полонених, де згодом було встановлено меморіал. І про людей, які, ризикуючи життям, допомагали ув’язненим.

Голоси правди

Сьогодні вони лунають з листів учасників спротиву, які зберігаються у міському музеї. Довгі роки цих свідків розшукувала Надія Морозова, аби встановити правду про концтабір Рудника і історичну справедливість. Серед учасників підпілля була Галина Таран, яка одинадцятирічною дівчинкою допомагала у визволенні полонених.

Проносила важливі документи та передавала в’язням вісточки від партизан. У 90-х роках вона напише про це у своїх листах, як ризикували життям, передавала документи і плани втечі разом з Ніною Цуркан, Парасковією Басанською та іншими. Напише й про тих односельців, які жили з тавром зрадника, понесли несправедливе покарання, адже не мали документальних доказів участі у підпіллі. Знадобились десятиліття, щоб відновити їхні чесні імена.

І тільки імена близько двох тисяч закатованих у таборі Рудника залишилися невідомими. Вони увійшли до жахливої історії Другої світової, історії фабрик смерті. Одним зі 180 шталагів, розташованих Україною, які забрали життя 12 млн. полонених.

Оксана Сізова, прес-служба міського голови.