Антоніні Семенівні Доннік з селища Миронівка було вже за п’ятдесят, коли вона дізналася історію свого народження. На офіційних паперах з далекої Німеччини було вказано дату — 1943 рік, ім’я матері і місце — табір Дахау.

“Мене назвали Дана”

За законами війни вона не могла залишитися живою у місці смерті. Але за законами вищих сил — вижила.  Що їх, новонароджених дітей Дахау, планували спалити у печах, вона дізналася лише у 2000-х з публікації відомої кримської журналістки, яка теж з’явилася на світ у 43-му  в Дахау. Ще одна дівчинка, котра наперекір всьому — вижила, аби через десятиліття написати про страшну правду примусово вивезених окупантами.

                                                                                                Антоніна Доннік у дитинстві, у першому ряду справа

Розпитати про власну долю Антоніні Семенівні  вже  не було в кого. Вона пам’ятала себе після трирічного віку, маму, котра тяжко працювала і ніколи не усміхалася, бабусю, що пошепки говорила про Німеччину. Правда відкрилася надто пізно з документами, свідоцтвом про народження, де було вказано інше ім’я - Дана. Ім’я новонародженої ув’язненої ... Пізніше мати змінить його, напевне, щоб стерти згадку про табір смерті, у якому дивом залишились живими.

“У моєму дитинстві не було радості...”

Ми сидимо на подвір’ї родини Доннік та розглядаємо чорно-білі світлини. На одному з фото білява дівчинка з відкритим поглядом біля втомленої жінки з неймовірною тугою в очах. Обидві в однакових квітчастих сукнях, мабуть, святкових, однак на жінці  вона ніби з іншого життя, не з її історії.

                                                                                                                                  З мамою

- Це ми з мамою. Сукні нам пошила тітка Поля, вона мені вже після смерті мами й розповіла про її таємницю. Знаєте, у моєму дитинстві не було радості, - зітхає Антоніна Семенівна.

Вже у поважному віці, збираючи до купи розповіді рідних і знайомих, дитячі спогади, документи з далекої Німеччини, вона змогла скласти свою власну історію.

Зламані долі

Матері Антоніни Доннік було 26, коли її відправили до Німеччини. Онися Дев’ятко разом з великою родиною мешкала у селі Велика Михайлівка, Покровського району Дніпропетровщини. Четверо її братів були на війні, а Онисю з братом Кузьмою у червні 42-го забрали на каторжні роботи. Вона їхала на чужину вже зарученою з сільським хлопцем Іваном, котрого кохала, мріючи стати його дружиною. Була навіть призначена дата весілля, Іван одягнув їй на палець обручку, та не судилося...

У 45-му Онися повернулася додому з маленькою донечкою на руках. У батьківській хаті жили родичі колишнього поліцая, жінка поневірялася, хапалася за будь-яку роботу, щоб прогодувати маля і якось втриматись самій.

                                                                                                                                     Онися Дев'ятко

- Вона так важко працювала. Їй дали маленьку хатку під соломою, де протікав дах, мама для безпеки прив’язувала мене на ланцюг, щоб я могла виходити на двір. Сама за 15 кілометрів ходила волів пасти. Така біднота була, - згадує Антоніна Семенівна.

Лише коли Тоня пішла до школи, її мама змогла купити невеличку хатку у сусідньому селі Малинівка. Бабуся дівчинки, Марія, мешкала у іншої доньки, а коли приїздила до Онисі, то пошепки говорили про Німеччину. Антоніна Семенівна пам’ятає, як переживала мама після тих розмов, як плакала. А ще не забула однієї зустрічі.

- Мене інколи забирали до себе одні люди, годували. А якось мама взяла за руку і повела до них. У хаті було свято, вийшов високий, гарний  чоловік. Мама щось говорила і показувала на мене, а він заперечував. Пам’ятаю, як ми ідемо, вона плаче, й говорить, що більше нас там не буде. Зараз я знаю, що то був Іван, мій батько. Але він не визнав того. Маму забрали до Дахау вже вагітною. Мій старший син копія його, - зізнається Антоніна Доннік.

Онися Дев’ятко прожила довге життя, вона так і не вийшла заміж, ніколи не говорила про Німеччину та Дахау. Все життя носила ту Іванову обручку. Останні роки була поряд з донькою, помираючи, зняла каблучку з пальця, немов звільнилася від важкого тягаря.

                                                                                                          Антоніна Доннік з мамою та бабусею

Скупа на усмішки та добрі слова, вона жила заради доньки, яку врятувала у найстрашнішому концтаборі Другої Світової.

Тоня росла кмітливою та розумною дівчинкою, ось тільки здоров’я бракувало. Відмінницю навчання рятували від анемії, лікарі били на сполох,  і тільки її мати знала справжню причину та мовчала. Після сьомого класу дівчина вивчилася на ветеринара, а згодом вийшла заміж за Анатолія Андрійовича Донніка та переїхала до Миронівки, його батьківської хати. З чоловіком вони  живуть вже 59 років. Тут,  у цій хаті, народилися троє їхніх дітей. Тут доглянула свекрів, з якими разом була все своє життя.  Вона так і не дізналася б історію свого народження, коли б випадково не почула по радіо звернення до людей, кого під час війни примусово відправляли до Німеччини.

“Ви народилися в Дахау”

На початку 90-х про колишніх в’язнів концтаборів, остарбайтерів, стали говорити як про жертв фашизму. На державному рівні їм було надано статус учасників бойових дій Другої світової, а це означало, що тисячі людей, котрі пережили жах нацизму, могли звільнитися тавра зрадника і розповісти, через що їм довелося пройти.

-З нами жив батько мого чоловіка, я його доглядала майже до ста років, - розповідає Антоніна Семенівна, - він і почув по радіо, що Нікопольська організація розшукує колишніх в’язнів. Наполіг, аби я поїхала та розпитала про матір.

Антоніна Доннік не була певна, що з того щось вийде, однак голова спілки Олександр Дробот, вислухавши її, запропонував все ж відправити до Німеччини офіційного листа. А через деякий час вона тримала у руках папери, які засвідчували, що  народилася у 1943 році в Дахау, записана Даною. Її матір, Онисю, звільнили з концтабору у 1945-му, вона пройшла спецперевірку у фільтраційному відділі міста Штригау, компрометуючих данних про неї не значилося. Цей лист перевернув її життя, розставивши по місцях все, що так її хвилювало і чого довгі роки не могла зрозуміти. Чому мама була такою мовчазною та суворою, чому сторонилася людей і ніколи не говорила про війну. Навіщо два рази змінювала її свідоцтво про народження, перший раз, аби звільнити від концтабірного імені, а другий, від імені батька, який так і не визнав її. Що було там, звідки не поверталися живими, вона дізнається з книжки Нікопольської спілки колишніх в’язнів, яку перечитувала десятки разів...

“Щоб пам’ятали”

Просочена болем книга “Щоб пам’ятали” вийшла у 1998 році. На одній зі сторінок  історія Антоніни Доннік, з дописом у кінці: “Треба було володіти такою мужністю, аби зберегти життя дитини у концтаборі. Значить, знайшлися у таборі люди, котрі допомогли матері здійснити цей людський та материнський подвиг. Що є доказом високої духовності”.

Антоніна Семенівна цитує ці рядки напам’ять. На полях її рукою виписано жахливу статистику Дахау, табору, що вважався “зразковим”, в якому проходили навчання наглядачі інших фабрик смерті, розкидані Польщею, Німеччиною. Тут закладалися основи, які жахають своєю жорсоткістю, серед яких медичні експерименти над людьми, випробування медикаментів. З 1933 по 1945 рік у Дахау перебувало понад 200 тисяч людей. В ньому загинуло більше 40 тисяч ув’язнених. І цю цифру не можуть назвати точною, бо знищено головні докази злодіянь. Історики припускають, вбито десятки тисяч полонених, котрі перебували у головному таборі та тридцяти його філіях, де утримували на виробництві боєприпасів понад 30 тисяч ув’язнених. Коли 29 квітня 45-го табір було звільнено союзниками, перше, що вони побачили при підході до Дахау — більше 30 залізничних вагонів  з тілами загиблих. А ті, хто вцілів, десятиліттями зберігали мовчання.

-У Дахау проводили медичні досліди. Діти були предметом наукових досліджень, яких потім знищували у душогубках і печах. Кримська журналістка, що як і я народилася у 43-му, все життя досліджувала цю тему. Вона написала, що у 1943 році народилося близько ста дітей, половину з них вбили, спалили в печах, тих, хто залишився, планували знищити пізніше. Навіщо нас залишали, за яким принципом відбирали, що робили з нами за два роки життя у таборі?.. Вже ніколи не дізнаюсь. Як все це витримала моя бідна мама, як вона жила з цим вже після війни, - не стримує сліз Антоніна Семенівна.

Дахау був завжди поряд, про це писали колишні в’язні. Цього не говорила Онися Дев’ятко, бо, певно, боялася своїх спогадів. “Зразковий” за визначенням нацистів, Дахау сповна “виправдав” сподівання своїх засновників — він вбивав не тільки в газових камерах, усе життя стояв за спиною в тих, хто вижив.

Антоніна Семенівна Доннік часто думає про це, коли згадує свою маму, яка зберегла її у пеклі війни. Сьогодні вона знає, що Онися Дев’ятко відігрівалася душею біля її родини, своєї донечки, хоч ніколи не говорила про це. Раділа трьом прекрасним внукам, від яких вже є праправнуки.  Це була її відповідь війні, відповідь жорстокості та зраді людей — врятоване Життя.

Оксана Сізова.

Прес-служба міського голови.