24 серпня ми відзначаємо День Незалежності України. Ця дата стала символом державності, нашої самоідентичності. Але зберегти незалежність можливо лише тоді, коли є люди, які здатні стати на її захист. Герой нашої сьогоднішньої публікації належить саме до такої категорії.

Ще з дитинства покровчанин Ігор Бедринець мріяв стати військовим. Обидва його діди воювали з фашистами, а прадід взагалі був професійним військовим. Тож хлопець виховувався у дусі поваги до солдатської честі та служби в Збройних силах. Закінчивши у 1999 році школу № 6, Ігор вступав до Одеського інституту сухопутних військ. Але тоді навчання закінчити не вдалося. Повернувшись до рідного міста, хлопець пішов навчатися до Дніпропетровського гірничого інституту. Багато років він пропрацював на нашому гірничо-збагачувальному комбінаті. Був слюсарем, гірничим майстром, диспетчером. Але від долі, як кажуть, не втечеш.

Буремний 2014-й рік і трагічні події на Донбасі серйозно вплинули на Ігоря. У 2016 році він вирішив вступити до лав Збройних Сил. Зізнається, що коли приймав рішення йти на захист України, було дуже непросто. Тим більше, що незадовго до цього у нього народилася донька. “Я ніби роздвоювався в цей момент. Тягнуло і додому, але я мусив бути там”, — згадує Ігор Бедринець.

Чоловік свідомо вирішив стати бійцем 25 десантної бригади. Відіграла свою роль певна романтика, та й в юності вступав сама на факультет, який готував “крилату піхоту”.

З 2016 по 2019 рік у складі 25-ї десантної бригади він брав участь у бойових діях в зоні проведення АТО - ООС.

Десант, це завжди особливі вимоги. Їхня частина спрямовувалася на найбільш небезпечні ділянки. Часто вони проводили саме штурмові операції, які не могли виконати інші підрозділи. Покровчанин служив разом з хлопцями, що пройшли криваві бої за Шахтарськ, Саур-Могилу, які передавали їм свій досвід. Потім це дуже знадобилося.

За ці три роки Ігор Бедринець брав участь у боях на найважчих ділянках лінії зіткнення. Горлівка (селище Зайве), Авдіївка (шахта Бутівка), а крайній раз двічі був у селищі Щастя (Луганська область).

Перестрілки, артобстріли — все це стало буденною частиною солдатського життя.

Ігор згадує, як в Авдіївці їх обстрілювали з танка. Була ситуація, коли їхню частину вже виводили з ліній фронту, хлопці розмістилися відпочити. А тут по рації говорять, що потрібно повертатися назад, бо ті позиції, які десантники тільки залишили починає займати противник.

Війна це важке випробування, говорить він, яке під силу витримати не кожному.

“Для мене найстрашнішим були переживання, що я не побачу своїх рідних. Коли сидиш і в голові думка “ось ти пішов — і не повернувся”. Все інше це дрібниці. Людина звикає до всього. Дуже важливою була підтримка з дому. У житті як і на війні головне, щоб ти за тили не хвилювався. Якщо знаєш, що вдома все нормально, то все буде гаразд”.

В той час, коли у Покрові тривало звичайні мирні будні, за сотні кілометрів звідси наші земляки щодня ризикували своїм життям.

“Телефоном намагалися говорити коротко, мовляв “все добре”. Хоча бувало так, що дружина телефонує, вона вдома варить борщ, а у тебе там йде стрілянина. І ти їй такий відповідаєш “та все нормально, я поїв, не хвилюйся.

Мої батьки півтора року взагалі не знали, що я знаходжуся там на Донбасі, не хотів їх хвилювати. Казав, що на навчанні, чи просто в частині”, — згадує Ігор Бедринець.

Участь у бойових діях на Донбасі дала усвідомлення того, наскільки важливу роль для нього відіграє родина.

З дружиною, Тетяною вони разом ідуть по життю вже 13 років. У 2018 році прийняли рішення повінчатися. Це був важливий крок, але після всіх випробувань, вони на нього зважилися. Сьогодні їхній старшій донечці Анастасії вже 8 років, а минулого року у пари народився син Денис.

У 2019 році Ігор демобілізувався. Спочатку повернувся на гірничо-збагачувальний комбінат, але зовсім скоро зрозумів, що хоче продовжувати бути частиною армії. Тому уклав новий контракт і сьогодні є співробітником Покровського міського територіального центру комплектації кадрів та соціального супроводу військовослужбовців. Служба йому подобається і як говорить сам: “Напевно, я просто народився для професії військового”.

Звісно, що для кожного солдата, який був на війні, повернення до мирного життя є непростим моментом.

“Після першої разу, коли приїхав додому (це було як раз перед Новим роком) я довго ще ходив і пригинався. Ці хлопавки, салюти — все це було дико. Під час другої ротації вже почав звикати. Можливо це навіть погано, коли ти перестаєш реагувати на постріли та вибухи. Мені й досі все сниться. Але допомагає сім’ я. ”, — зізнається Ігор.

Він знає, що тоді, у 2016 році, зробив крок, який був необхідним:

- Я захищав свою Батьківщину. Для мене це те місце, де я народився, де живе моя сім‘я.

Прес-служба міського голови.