Навесні буде 35 років, як атом перестав бути мирним, показавши усім, яка мала наша планета і яке вразливе людство. Тоді ж, світ дізнався про надзвичайних людей, які витримали там, де ламається техніка. Пізніше їх назвуть – ліквідаторами.
Трагедія на Чорнобильській атомній станції поєднала і змінила  чимало доль. Головний тягар з приборкання живого атому ліг на плечі  молодих здорових чоловіків віком 20-40 років.
Покровчанину Сергію Третяку тоді було двадцять вісім. Прочитавши: «З’явитися терміново… мати при собі…», він не здивувався. Це був лютий 1987-го,  чимало його знайомих  вже там побувало.
У родині саме чекали на другу дитину. Проте питання, аби уникнути поїздки, навіть не обговорювалося.
Обоє розуміли, що може бути ще більше лихо, якщо не ліквідувати аварію. Знали, що небезпечно, але ж хтось мав це робити. Заради своїх же дітей.

Зима  тоді була по-справжньому суворою та сніжною. Їхня рота БТР базувалася на території піонертабору «Казковий», поблизу села Іловиця. Звідси напряму, через річку Уж, до зруйнованого реактора було лише вісім кілометрів. Солодкуватий присмак у роті  постійно нагадував  про присутність невидимого ворога.
Мобілізованому водію з освітою ДІІТ довірили бронетранспортер. БТРом  Сергій Павлович доправляв дозиметричну розвідку на замірювання рівнів радіації та відбору проб на зруйнованій АЄС.
І хоч сніг трохи приховав реальність, але 30-кілометрова зона  з вікна – люка  броньованої машини не справляла враження безпечної. Рудий ліс і засніженим виглядав мертвим. Прип’ять, яка до аварії  вважалася зразковим містом,  стала глухою пусткою.  Картину  доповнювала зруйнована будівля реактора, звідки виднілись конструкції та комунікації реактора.  І люди , які, як і він, намагалися зменшити наслідки трагедії, яка  увійде  в список самих страшних техногенних катастроф ХХ століття.

Здавалося б, лише два місяці, а ці картини залишаться перед очима на все життя.
У ті дні, коли дозиметристи не виїжджали, досвідчений водій пересідав на ЗІЛ-131 і вивозив на могильник радіаційно забруднені одяг, матраци та інші речі. У табір привозив воду. Сергій Павлович згадує, що  там не покидало відчуття спраги, у кожного під ліжком стояв ящик з водою та лимонадами.
А все інше, для них, хто пройшов армію було звичним і зрозумілим. Далеко від дому, тішило те, що поруч були земляки.
Здавалося б, лише два місяці, але  ці дні назавжди змінять думки, цінності, та й саме їхнє життя.
Усвідомлення цього прийшло аж тоді, коли ліквідатори повернулися додому, до сімей.
Сергій Третяк встиг до народження доньки. Поринув в буденне життя та повернувся на підприємство «Трансагенство», продовжуючи розвозити меблі по магазинам.
Та невдовзі відчув, що здоров’я  стало підводити, а головні болі стали постійними.
Далі МСЕК, друга група інвалідності, від якої спочатку відмовився, бо хвилювався, аби не залишитися без роботи, бо ж як піднімати дітей. Відповідальність перед родиною, завжди було у Сергія Павловича на першому місті. Навіть після інституту, де до речі, й познайомився зі своєю дружиною,  обрав менш престижну робочу професію, але більш оплачувану.
Далі працював на гірничозбагачувальному комбінаті водієм автобуса.
Коли пішов на пенсію повністю присвятив себе родині. Поки Олена Іванівна на роботі, чоловік і приготує, і онучці з уроками допоможе. Нині дідусь пишається  відмінницею випускницею Даринкою,  і мріє, що вона поступить до Київського національного університету.
Люблячі дружина,  доньки Катерина та Анна, турбуються про те, аби чоловік та батько попри проблеми зі здоров’ям, відсутність  від держави адекватної уваги до ліквідаторів, мав більше гарних емоцій та приводів для радості.
Сергій Павлович зберігає позитив, намагається до життя ставиться філософськи, з гумором, не пускати в душу гіркоту. Та відгомін Чорнобиля все одно завжди поруч.
Його  не залити бетоном, не сховати за плитами і не стерти в пам’яті. Незримий, він продовжує обпалювати душу і тіло.
Час обрав їх, а вони зробили, те що мали зробити. Якби тоді не поклали на жертовник  свою молодість і здоров’я, хто знає, яким би зараз був світ і кожен з нас.
Ці непомітні герої, які не звикли хизуватися своїм подвигом, сьогодні серед нас. Низький уклін Вам, Сергію Павловичу, і всім, хто 34 роки тому захистили Україну, Європу та весь світ від  страшних наслідків некерованого атому. Світла пам'ять тим, кого з нами немає…
Для того, щоб Чорнобиль, дійсно назавжди залишився у минулому, є один-єдиний спосіб: пам’ятати про те, що сталося і про тих людей, які зупинили лихо.
Прес-служба міського голови.