Сьогоднішній  день приурочений тим, хто щодня кидає виклик долі, збираючи воєдино волю, життєві сили та терпіння. Когось у ці ряди приводить хвороба чи  нещастя, а дехто особливий від народження.

Валю Новікову ніжки погано слухалися з дитинства. Це були 80-роки, про інклюзію та соціалізацію людей з інвалідністю  мова тоді не йшла,  діти з особливими потребами в освітніх закладах  були винятком. Та рідні  дівчинки зробили все можливе і неможливо, аби вона відвідувала спочатку садочок, а потім навчалася у школі. Хоч однокласники й не прагнули  до спілкування з особливою ученицею, проте й не ображали, а  хлопці  навіть допомагали пересуватися із класу в клас.

Тим часом мама не покидала надію хоч трохи послабити цупкі лещата хвороби.  В яких вони лише не були лікарнях та санаторіях – все марно. А після чергової операції, Валя вже не могла обійтися без інвалідного візочка.

Після восьмого класу вона поступила в Луганське спеціалізоване профтехучилище. Реалізуватися у здобутій професії «кравець легких суконь» особливій випускниці так і не вдалося. А от навички, отримані  свого часу в домі піонерів, як тоді називався будинок творчості, стали втіхою на все життя.

Спиці та гачок у її вправних руках перетворюють строкаті нитки у симпатичні курочки, мишки, серветки, килимки, одяг та інші оригінальні вироби. Серед них немає тьмяних та темних, так майстриня прагне розфарбувати свій світ у яскраве та барвисте. Справжнім натхненням для неї стали схвальні відгуки людей, які бачили її роботи на святкових  міських ярмарках.

З освоєнням комп’ютеру та інтернетпростору відкрилося більше можливостей для спілкування та самореалізації. Валентина має свій канал на YouTube, добре орієнтується в багатьох програмах. Їй подобається створювати презентації, листівки, фотоколажі. На більшості з них її друзі з громадської організації «Крила життя», яка об’єднує людей з обмеженими можливостями. Створення у місті цієї організації дозволили багатьом покровчанам розширити межі спілкування та урізноманітнити своє життя цікавими подіями. У Покрові стало практикою залучати людей з інвалідністю до міських заходів та громадських справ, їм завжди  раді у терцентрі.  Проте знайти спілкування у повсякденному житті простіше не стало. Якщо сучасних дітей зараз вчать спілкуванню з особливими однолітками, то старше покоління не мало таких навичок. Зустрічаючи на вулиці людину на візочку здебільшого відводять очі,  тож завести дружні стосунки з оточуючими не так і просто. Хоча б  дуже хотілося, щоб люди простіше сприймали тих, хто відрізняються від інших, зізнається Валентина.

Після смерті мами Тамари Іванівни, яка до останнього боролася за те, аби полегшити і фізичний, і емоційний стан доньки, Валі стало значно важче.

 Нині найріднішою для неї є 90-річна бабуся Лідія Миколаївна. Ветерану Другої світової  самій вже важко бути опорою для онуки та слідкувати за домашнім господарством. Допомагають родині працівники територіального центру. Така служба є дуже  важливою для них та сотень покровчан, які потребують сторонньої підтримки.

Здоровій людині важко уявити і відчути ті випробування, які випали людям, які  бачать світ з інвалідного візочка. І скільки треба сил і внутрішньої роботи над собою, аби зберегти у серці доброту, залишатися відкритим, і віднайти сенс і радість  у житті, як це робить Валя Новікова.  Своїм прикладом вона щоденно доводить, що жити гідно, насичено, із вдячністю в серці, можна за будь-яких обставин. Кожному з нас під силу додати  до її життя і багатьох людей, котрі  мають обмеженні можливості, трохи радості і позитиву. Для цього багато не треба – краплю уваги і розуміння. І світ стане трохи добрішим.

Прес-служба міського голови.