«Немає нічого страшнішого у світі за війну та голод», - 85-річна мешканка Шолохового Ніна Синіченко говорить це з болем. Тихо називає імена родичів, друзів, знайомих, хто пережив третій голод 1946-1947 років та тих, хто так і не зміг перетнути межу морока. Для неї, як і для мільйонів українців, голод – це невимовні страждання, сотні тисячі загублених людських доль. Тих, безіменних, кого називають жертвами голодоморів 21-23-го, 32-33-го, 46-47-го, бо автори хлібозаготівель, закону про п’ять колосків, «чорних дошок» стерли їхні імена, обличчя, навіть, могили. Але історія встає з пітьми…Щоб сьогодні, коли з України знову вивозять тонни зерна, коли вона захлинається від болю і звірств нащадків творців голодоморів, ми почули голоси тих, хто вижив, аби воскресити загиблих, несучи пам'ять …
«…Скільки живу, стільки бережу хліб. Не дай, Боже, викинути хоч окраєць – то гріх…»
У 1946 році Ніні Яківні Синіченко було лише дев’ять років, її братові Гриші - рік. Їхня родина пережила окупацію і хотіла тільки одного: жити, ростити дітей і більше ніколи не знати, що таке війна. Її батьки, Яків та Ганна Донніки, про голод знали не з чуток, як і про те, що говорити про 1933-й означало накликати біду на сім’ю. Та біда прийшла сама з голодом 46-го.
НІНА ЯКІВНА СИНІЧЕНКО У ДИТИНСТВІ
- Я ходила до другого класу, що ми могли тоді розуміти. Всі навкруги бідували. Їсти хотілося постійно. Мама з собою чогось дасть. Вранці забіжимо до класу, а вчителька Марія Григорівна Дубинець вже кураєм піч розтопила, щоб нас зігріти. Підтримувала нас, додому проводжала, - згадує Ніна Яківна.
Той страшний 1946 рік залишився у її пам’яті довгими чергами за хлібом, очікуванням, коли можна було відщипнути окраєць від чорного буханця. Батько Ніни Яківни працював шахтарем, тож родина могла отримати хліб, дорогоцінніше за який нічого не було. За ним маленька Ніна з подружкою йшли пішки з Шолохового до Рудника близько п’яти кілометрів.
ГАННА ТА ЯКІВ ДОННІКИ
- Було поки дійдемо, то в черзі вже чоловік 300 стоїть. Несемо хліб додому й щипаємо, бо ж діти, їсти хочеться. Батько з роботи прийде, поділить кожному по шматочку, щоб і на наступний день вистачило, - розповідає жінка.
Той шлях до селища Рудник був чи не єдиною можливістю дістати хоч якусь їжу, тільки здолати його випадало не всім…Ніна Яківна згадує, як її дядько Григорій Павлович, військовий льотчик, котрий пройшов Другу світову, по дорозі додому знайшов вже опухлого від голоду сусіда, врятувати якого так і не змогли. Переживши голод, війну, люди знову несли на своїх плечах страшну біду. Час ніби зупинився…
Як і в 33-му збирали калачики, пекли з висівок коржики. Ішли пішки кілометри, щоб виміняти речі на кілька жмень борошна, аби врятувати дітей.
З БАТЬКАМИ ТА МОЛОДШИМ БРАТОМ
- Батько в шахті зарплату отримував, тож мама на базар ходила, купляла хоч якісь харчі. Пам’ятаю, вже холодно було, доки донесе ту картоплю, вона замерзне на камінці. Чекаємо тоді, доки відійде. Які у нас ласощі були: дідусь у колгоспі бухгалтером був, йому дадуть трохи висівок, то бабуся макоржеників напече і гарбуз у печі. То такий він нам смачний був, що й до цього часу пам’ятаю той смак, - зізнається Ніна Яківна.
Про істинні причини голоду селяни не знали. Існувала офіційна версія – неврожай, післявоєнний важкий рік, котрий необхідно перетерпіти, пережити. І люди терпіли, не відаючи, що зерно переправлялося за кордон. На цвинтарях знову ховали замордованих голодом. За зібрані колоски відправляли до в’язниці. Худоба гинула без кормів, падала, її одразу дорізали та ділили між собою…
- Мама моєї сусідки не пережила голоду. Пішла на Рудник, щоб дітям їжі роздобути. А там у магазині квашену капусту давали, вона з голоду з’їла і знепритомніла біля чийогось двору. Її, бідну, знайшли, до лікарні повезли, там вона і померла. Батько потім мачуху привів, вона ображала дівчаток, набідувалися, - зітхає жінка.
БАБУСЯ Й ДІДУСЬ, АГАФІЯ І ПАВЛО НЕЧИПОРЕНКИ ТА РІДНИЙ ДЯДЬКО ГРИГОРІЙ
Серед знайомих Ніни Яківни таких історій голоду десятки. Вона розповідає і не може втримати сліз, навіть сьогодні, за плином десятиліть. Бо той голод не минув безслідно, він так і залишився страхом втрати рідних за обставин, котрі непідвладні простій людині та очікуванням чогось лихого, що може зруйнувати життя. Голод руйнував життя, роз’єднував родини, обривав коріння.
- Дітей намагалися врятувати будь-якою ціною. У селі багатодітна родина жила, дуже бідні були, годувати малечу не було чим. Батько сказав синові найменшу дівчинку у посадку відвести і до дерева прив’язати. Той так і зробив, сам сховався. Вона так кричала! Якраз на конях їхав один з односельців, забрав її. Всиновили. Пізніше батьки хотіли повернути доньку, а вона не схотіла до них іти. Напевно, батько те спеціально зробив, щоб врятувати їй життя, хто знає, – говорить Ніна Яківна.
Вона прожила довге життя, 1946-47 роки стали її дитинством – голодним, безрадісним, яке зігрівало лише родинне тепло.
НІНА ЯКІВНА З РОДИНОЮ
Вже давно бабуся й прабабуся, Ніна Яківна добре знає, через що пройшли її батьки, щоб врятувати найдорожче – своїх дітей. Чого тільки вартувало мамі нове пальто їй до школи, нехай із солдатської шинелі, але нове. І що відчував батько, коли ділив шматочки хліба…
Голод поглинали роки, але він не забувався, бо кожного разу, коли бачила односельця з пошрамованим обличчям згадувала, що ті шрами звідти, з 46-го, коли опухла шкіра перетворювалася на рани… І сьогодні ця війна проти України для неї продовження голоду, тієї страшної політики знищення нації, яка всі ці десятиліття жевріла, щоб реінкарнуватися у хворому мозку сучасних вбивць, згрупованих під прапорами рашизму.
Голод, якого могло не бути...
На початку 2000-х на одній із залізничних станцій Львова було знайдено понад 600 людських останків, у тому числі й дитячих. Більшість зі слідами кульових поранень. За спогадами очевидців та за результатами ексгумацій, це були жертви голоду 1946-47 років. Тисячі людей, мешканці голодних регіонів, шукали порятунку в Західній Україні, де тільки починалася колективізація та діяло підпілля. Щоранку НКВД звозило мертвих та напівживих до станції, кидали в вириті могили, ще живих дострілювали...У 46-му їх називали “мішечниками”, бо ходили по селах з мішками, аби виміняти хоч якісь харчі...
Для радянської влади післявоєнного голоду офіційно не існувало, але він був для простих людей, страшний третій голод, який пережила Україна.
Його причиною історики називають страшну посуху, нестачу сил для обробки землі через втрату на війні чоловічих рук, та головною причиною була сталінська політика хлібозаготівель. “Досвід” 1932-33 років знову “впроваджували” в українському селі у 1946-47-му. Щоб відправити зерно країнам Східної Європи, які теж постраждали від посухи та неврожаю, регіонам росії, українським колгоспникам ставили нереальне завдання, зібрати понад 360 мільйонів пудів зерна. Селяни, котрі пережили 33-й, окупацію, війну, знову зіткнулися зі страхом лютої, голодної смерті. Людей заарештовували за зібрані колоски, кухлик колгоспного молока дітям, вивозили до Сибіру, звідки поверталися одиниці. Безправні, вони вимушені були працювати без вихідних за трудодні, які залежали від урожаю.
За підсумками 1946 р., одержували не більш як 150 грамів зерна на трудодень, а в деяких областях — навіть 50—100 грамів. Влада свідомо обмежувала постачання селян хлібом, ширився голод. Його пік припав на весну-літо 47-го.
Люди пухли, масово хворіли на дистрофію. За даними інституту дослідження голодомору, на червень 1947 - го в Україні налічувалося понад 1,5 млн. хворих на дистрофію, з них понад 70% сільські мешканці. Люди тихо помирали, у той час, коли на москву, ленінград та інші регіони росії ішли ешелони з зерном та продовольством. Українське село так і не отримало продовольчої допомоги, знесилених людей гнали на посівну й жнива, ціною життів план хлібозаготівель у 1947 році було виконано на 100%...
Солдати Другої світової обмінювали ордени на жменю картоплі, щоб врятувати дітей, а солдатські багатодітні вдови віддавали малечу до сиротинців, де могли нагодувати хоч якоюсь їжею...Селяни намагалися пробитися крізь стіну голоду, але за межі України їх не випускали. Останньою надією була Західна Україна, де колгоспна система тільки насаджувалася, але й там на голодуючих чатувало НКВД.
Ті, хто вцілів у 33-му, помирав голодною смертю у 1947-му...
Дослідники припускають, щонайменше мільйон українців померли, ще мільйони страждали від хвороб, спричинених недоїданням. Чисельність жертв голоду до цього часу остаточно не встановлена. Достовірним залишається лише факт, що голоду можна було б уникнути, якби радянське керівництво надало українським селянам допомогу…
Голодомор став продуманим та спланованим злочином, геноцидом українського народу. Це визнав весь світ... крім росії. Для імперії зла Голодомор — то вирок, саме тому сьогодні окупанти знищують пам"ятники жертвам голоду. Бо правда — то пам’ять, то хрести на місці масових поховань закатованих голодом, то свідчення, спогади і запалені свічки, що кожної останньої суботи листопада не дають забути і пробачити…
Оксана СІЗОВА.
Прес-служба міського голови.