У самому серці Берліна, поруч з Рейхстагом та Бранденбурзькими воротами, розташовано Меморіал жертвам Холокосту. Серед сотень пам’ятників, розкиданих світом, він займає особливе місце . Тут завжди людно і багато молоді, тема Холокосту для Німеччини, то ніби одвічне спокутування провини, пересторога й попередження. Наприкінці лютого Меморіал відвідала делегація Покрова, слухачі безкоштовних мовних курсів з вивчення німецької. Вони стояли поряд – молодь Німеччини і півдня України, де у часи окупації тривали масові знищення мирних жителів, як велика надія і віра, що подібне – не повториться.

Лабіринт життя і смерті

Ідея створення меморіалу належить публіцисту Лее Рош. Втілити її у життя зміг Пітер Айзенман, через довгих 17 років, у 2005-му. Велика площа, на якій встановлено сірі бетонні плити, що створюють нескінченний лабіринт вузькими коридорами, є уособленням трагедії, масштаби якої неможливо осягнути. Цей “Ліс каміння” занурює у відчуття нескінченної та безглуздої трагедії.

2271 бетонний блок розташовано у певному порядку – сірі колони, що поступово збільшуються у розмірі. Ти починаєш іти вузьким коридором, бетонна стіна виростає, закриваючи небо, будинки й дерева, змінюючи звуки, які розчиняються у сірій темряві. Лабіринт веде довгою дорогою і вже не чутно не слів, ні звуків, лише тіні людей, які проходять повз і зникають у паралельній смузі.

Самотність і приреченість - такі емоції переживали і ми, ідучи лабіринтом. За цією символікою автора страшна історія Холокосту – газових камер, бараків концтаборів – безпорадності маленької людини, яка не в силах протистояти страшній системі. Це перший ступінь болю, другий розповідає про Холокост у музеї комплексу.

Обличчя трагедії

Про долі жертв Холокосту розповідає інформаційний центр, розташований у підземеллі, під бетонними стелами. Тут зібрано відомості про 6 мільйонів закатованих. У шести залах фотоматеріали, щоденники, свідчення, документи й особисті речі безневинно знищених. Сюди приходять родичі загиблих, аби віднайти хоч якусь інформацію про рідних.

Вчитуються у листи, які теж мають свою історію. Частину передали дивом вцілілі, якісь віднайшли у архівах чи нацистських канцеляріях. Читати їх болісно й страшно, бо більшість - передсмертні послання з Освенциму й Треблінки, Львівського гетто, Бухенвальду і ще сотень катівень. Їх внесено у окремий ресурс зали історичних місць, де представлено географію розповсюдження Холокосту, місця переслідувань та масових страт. Тут про Бабин Яр і Чорногорську трагедію. Коли з 1941 по 1943 роки, у Кривому Розі було розстріляно понад 7 тисяч громадян єврейського походження. І скрізь сірі стели, вони частина експозицій – символ смерті й пам’яті. Крізь них ти переходиш до зали сімей.

Зала сімей

Численні фотографії – весільні, молодих батьків з немовлятами, родинних свят, на яких щасливі усміхнені обличчя. Фрагменти особистих щоденників, документів, навіть авторських романтичних поезій.

Все це нагадує великий родинний альбом, якби не світлини з гетто та концтаборів…Ця експозиція розповідає про долі 15 родин з Німеччини, Франції, України, Білорусії – усієї Європи. Розповідає про життя до Холокосту, про те, що сталося після свідчить статистика смерті.

Україна – територія Холокосту

Україна стоїть у цьому переліку окремо, бо пережила увесь жах трагедії. Бабин Яр став не єдиним страшним нагадуванням. За час окупації, з 1941 по 1944 роки, було вбито до 1, 6 млн. євреїв. Загальні втрати України за висновками істориків становлять близько 14 млн. чоловік – убитих, жертв концтаборів, остарбайтерів. Територією України розсипано сотні братських могил, місця масових розстрілів мирного населення – безіменні «бабині яри». Цю трагедію пам’ятають і старожили Покрова, прилеглих до міста селищ. Під час ворожого режиму у краї тривало планомірне знищення «нижчих за расою». Про Холокост свідчать пам’ятники у с.Чкалове, Кірове, Нікополі, встановлені на місцях, де закатовано дітей, стариків, жінок…У Другу Світову на Дніпропетровщині було знищено 50 тисяч євреїв, з них 8 тисяч проживали на Нікопольщині.

-Я пам’ятаю цю страшну тишу, село наче вимерло. Лише чулися постріли, ми знали, то розстрілюють людей. До війни тут були цілі єврейські поселення, живими залишилися одиниці. Українців теж не жаліли. Нас у товарних вагонах відправляли до Німеччини, там сильніших влаштовували на фабрики й заводи, слабких до концтабору. Я була серед тих, кого доля не милувала, - згадує Уляна Стрижак, колишній в’язень Бухенвальду.

За час окупації тільки з нашого міста до Німеччини було відправлено 1815 чоловік, повернулися додому не всі, а тим, хто повернувся, належало доводити, що він не ворог. Загалом у Третьому рейху та окупованих територіях існувало 14033 фабрик смерті, де утримувалося близько 18 млн. ув'язнених, 11 мільйонів з них були знищені.

Наш земляк Павло Алейніков пройшов через декілька таборів і один з найстрашніших – Маутхаузен. Усе життя він носив у собі тягар пережитого, в’язня із нашивкою на грудях – «Поверненню не підлягає», хто дочекався визволення.

Але так пощастило не всім. Старожили розповідають історію дівчини, яка після розстрілу дивом залишилася живою, її сховала проста українська родина, і видали есесівцям сусіди-зрадники. Усіх було відправлено до концтабору. Такі епізоди Холокосту – не поодинокість. Про них теж можна прочитати й почути у Музеї. Тут зібрано імена Праведників світу, хто ризикуючи найдорожчім, рятував теж найдорожче – людське життя. З 26 тисяч Праведників народів світу, 2573- українці.

Доки живеш – пам’ятати

Статистика Холокосту – то спокута і попередження. У музеї Меморіалу вона виведена скупими цифрами, аби показати масштаби біди. Якби хтось взявся зачитати історії життя усіх жертв, йому б знадобилося шість років, сім місяців та 27 днів.

Ця цифра – не остаточна, бо центр продовжує поповнюватися інформацією. На це чекають родини, які до цього часу розшукують правду про долі своїх близьких. Це необхідно Німеччині, яка виховує покоління на правді про минуле. Це необхідно нам, аби розуміти, що пережила Україна у Другу Світову, розуміти, що історія – то пам’ять і повага.

Прес-служба міського голови.