Вони провели свій довгий вік у одному селі. Дві жінки, чиї долі стали частиною історії Голодоморів - колективної пам'яті народних страждань. Миронівка пережила ту страшну біду, увійшла до сухої статистики сіл, які залишилися вже після 1933-го. А їхнє життя простяглося довгою нивою, по якій ішли поруч з горем та таким тривким щастям. Сьогодні вони одні з останніх, хто знає, хто пам’ятає…
«Мама з татом весь час молилися, щоб ми залишилися живими...»
Охайний дворик Євдокії Нехтодіївни Федько зі старими грушами та нехитрим господарством заховався у самому серці Миронівки.
- Ви б до мене трохи раніше приїхали, все у цвіту було. Живу тут з Кузею, Мусею, Зосею - це собача та коти, ще чотири курочки в мене й півник, всі ручні. Тільки сяду – вони вже всі біля мене.
Не віриться, що цій жінці за дев’яносто. І в її господі все, ніби з далекого минулого, тихо й спокійно, і лагідний голос господині, яка говорить, мов співає. Про страшний голод переповідає, наче з навіяних степовими вітрами спогадів: « Ми вижили, та й усе... Всього було...А мама моя...Чи вона з’їла що хороше за життя, чи зносила хороше...».
Євдокія Нехтодіївна Федько
Євдокія Нехтодіївна народилася у 1930-му, за два роки до страшного голоду, була шостою у великій родині Нечипуренків. Її батьки переїхали до Миронівки з Шолохового у двадцятих роках. Нехтод, вдівець з двома дітьми, взяв за дружину Ганну з сином на руках. У їхній, вже спільній родині, народилося ще п’ятеро дітей. Вони не були заможними, проте мали те, що вберегло від війни й голоду – міцну родину, де кожен був у відповіді за іншого.
Голод 32- 33 склався для Євдокії Федько у окремі спалахи пам’яті. Про нього не говорили, боялися. Лише інколи з батьків виривалися скупі розповіді.
- Хати під соломою стояли, буксирні бригади приїжджали з ключками, штрикали стріху, на горище лазили, шукали зерно чи городину. Старша сестра кинулася на одного, почала руки кусати, то він сказав, щоб її прибрали, інакше батько буде на Соловках. Були серед них і ті, що допомагали. Активістка полізла у піч, серед золи торбинку знайшла, глянула на батьків, та й кинула назад. Сказала своїм, що нічого немає, - згадує жінка.
Па'мять у старих фотографіях
Як вижила велика родина, де у 1932-му народилося ще одне маля, сьогодні важко навіть уявити, але вони – вижили. Аби врятувати дітей, Ганна Нечипуренко ходила по селах, в місто, вимінювала одяг на жменю борошна чи крупи. Старші сини працювали у колгоспі, а малеча збирала вдосвіта кінський щавель, з якого мати пекла коржики – маторженики.
- Мама з татом весь час молилися, щоб ми залишилися живими... - зітхає Євдокія Нехтодіївна. – А татова сестра, що мешкала у Шолоховому, не вижила, померла з голоду. Її дівчинку-сироту брати забрали.
Про ті страшні роки родина воліла не згадувати, бо «часи такі були». Люди жили, озираючись назад, відчуваючи тінь голоду за спиною. Боялися згадувати і говорити. Село тільки почало ставати на ноги, коли прийшла війна.
- Я пам’ятаю, як німці заходили до села, їхали на мотоциклах у касках та з ланцюгами на шиї. Довгою чередою гнали наших полонених. Шукали чоловіків по хатах. В селі жила Галя Стешиха, хтось доніс, що її чоловік вдома, він партійний був. Його вбили і кіньми тягли селом, дозволили поховати тільки через дні, - розповідає Євдокія Нехтодіївна.
Євдокія Нехтодіївна друга у правому верхньому ряду
Нечипуренки знову рятували своїх дітей, дівчат від неволі, сина Федора від неминучої смерті. До війни він служив у Фінляндії, коли розпочалося нацистське вторгнення, їх першими кинули в оборону. Потрапив у полон, зміг втекти і добратися додому. Всі роки окупації батьки ховали його у будинку, ризикували щохвилини, бо німці стояли у хаті.
- Страшно було. Німці млинців захотіли, а Федір у печі сидів. Так його дружина забалакувала солдатів, батько під дверима стояв, щоб Федір на піч встиг перелізти. Так і ховався там у ганчір’ї, а поряд люлька з його донькою колихалася, - говорить жінка.
Вони переховували брата до другого лютого 44-го, кінця окупації. Євдокія Федько добре пам’ятає ту ніч - у хату набилися німці, прислухалися до кожного гарматного свисту. Під ранок солдати пішли у темряву, а вони з родиною ховалися в окопі, доки не настала тиша. Кінець окупації вселяв надію, хоч війна ще тривала. Федір з регулярними військами пішов на фронт, воював і ще один брат Олексій. Батьки молилися, щоб усі повернулися додому, і їхні молитви було почуто…Вони тільки почали жити, коли на Миронівку впав голод 1947-го. Історія наче зробила свій хід по колу і замкнулася на страшній біді. Знову вмирали люди, діти збирали щавель для глевких коржиків, виливали ховрахів, аби врятуватися від голодної смерті.
Євдокія Федько перша зліва
- Ми світилися від голоду, а батьки пухлі ледве ходили, - розповідає Євдокія Нехтодіївна. - Вдосвіта збирали тонконіг, щоб встигнути першими зірвати, заливали водою, трохи молока, й варили. Ми худобу пасли і з нами розраховувались молочком. Пам’ятаю, стало жито достигати, мамі дали трохи, вона розім’яла і зварила нам кандюрик такий. Ой, який же він був добрий!
Через стільки років вона пам’ятає смак тієї страви 1947 року. Пізніше був хліб і до хліба, але той мамин кандюрик назавжди залишив по собі післясмак. Він врятував їхню родину, яка віддала Миронівці усе своє життя. Всі працювали на землі. Євдокія Нехтодіївна має понад 40 років трудового стажу, з яких тривалий час займалася тутоводством, вирощувала шовкопрядів, була на всесоюзних виставках як передовик. Голод, війна не дозволили їй продовжити навчання, але батьківська наука заклала підґрунтя найважливіших знань – бути людиною.
- Знаєте, згадується тільки хороше, хоч поганого більше було. Я здібна була, але треба було підтримувати батьків, тож закінчила тільки п’ять класів і одразу в колгосп. Яка співоча була Миронівка, дружня. Пам’ятаю, вигнали німців і люди стали за нашого старосту, бо він всіх захищав, не дали його забрати органам. Та й хлопців-поліцаїв, які відсиділи десять років, теж ніхто не чіпав, вони у війну допомагали людям. Думаю, тому ми й вижили, бо людьми були.
«Голод був! Одним була смерть, а комусь пощастило вижити…»
Лідії Митрофанівні Нечипоренко – 87. Вона приїхала до Миронівки з Вінничини молодою дівчиною. І хоч рідну домівку з Дніпропетровщиною розділяють кілометри, історія українського горя є спільною. Голод став народною бідою, найбільшою трагедією та випробуванням. Такого не забути, і Лідія Митрофанівна пам’ятає…Як і більшість свідків, хто пережив страх правди, не одразу ділиться пережитим, відмахуючись: « Ну що розповідати! Голод був! Комусь була смерть, а комусь – вижити…»
У 1947 році їй було тринадцять, рідне село Велика Кісниця потерпало від страшного лиха.
-У нас там така природа, така краса, тільки від голоду те не рятувало. У війну ховалися від бомбардувань, а в голод шукали хоч якоїсь ягоди, - згадує жінка.
За законами часу вони були вже повноцінними робітниками і відповідальність несли як дорослі. За п’ять колосків, жменьку зерна, голодних дітей засуджували, не дивлячись на вік. Назад, додому, поверталися вже одиниці, зі зламаними долями та тавром у біографії.
Лідія Митрофанівна говорить про це з болем. У 47-му вони вже розуміли те, працювали у колгоспі, збирали у торбинки колоски після жнив.
- Поле біля лісу було, в кінці пашні казан стояв і там варили обід, навіть не знаю, як назвати ту страву. Вода, а в ній щось плавало. Ми колоски збираємо і поглядаємо туди, чекаємо, коли у залізяку почнуть бити, щоб першими прибігти. Істи так хотілося! – згадує жінка.
Голод тамували коржиками з кінського щавлю, збирали дикі черешні в лісі та молюски у Дністрі. Вона впевнена, завдяки останньому й вижили. І сьогодні морщиться, згадуючи той делікатес з річки, у подробицях розповідає як ловили і готували тих м’якунів.
Вже у 1948-му люди оговтувалися від голоду, а її родина переживала найтяжчі хвилини. Мама Лідії Митрофанівни не змогла перебороти хворобу й голод, тихо відійшла у засвіти…
Так, у горі, було її дорослішання…Разом з однолітками вона вирушила шукати кращої долі на цілині, але життєві дороги привели до Миронівки. Тут зустріла своє щастя, Володимира Нечипоренка, з яким прожили разом 65 років.
Лідія Митрофанівна Нечипоренко
- Він був вдівцем з синочком, в нас народився ще син. Двоє синів в мене, восьмеро онуків, - з гордістю говорить вона.
Як і Євдокія Нехтодіївна Федько, Лідія Митрофанівна ні на мить не забувала про минуле, воно залишається з нею, її тяжке воєнне, голодне дитинство. Те, про що не розповісти, що навік вкарбувалося у пам’яті.
Скрижалі пам’яті
Три голодомори пережила Дніпропетровщина, хліборобний край, який годував мільйони, поплатився за це мільйонами відібраних життів.
Науковці до цього часу намагаються встановити кількість загиблих за 21-23 роки, 32-33-й, 46-47 роки, але чисельність жертв масового голоду залишається невстановленою…
За даними істориків, щохвилини голод 32-33 років забирав 26 життів, за рік – від 5 до 14 млн. За кількістю жертв Дніпропетровщина посідає перше місце з усіх регіонів. До регіональної Книги пам'яті увійшли дані про понад 65 тисяч мешканців Дніпропетровщини. Історики стверджують, реальна кількість набагато більша, адже збереглося лише 15% книг із зафіксованими смертями.
Державний архів Дніпропетровської області зберігає документальне свідчення злочину – резолюції, звіти, телеграми, листи, серед яких під грифом «абсолютно таємно», про бунти селянства, саботаж хлібозаготівель, «чорні дошки», факти голоду і голодної смерті…випадки канібалізму…
Чітко й докладно доповідалося про смерть, групуючи загублені долі мільйонів у суху статистику. Свідчення голоду розпочато не 1932 роком, кінцем двадцятих, коли складалися передумови народної біди. Українське село планомірно вбивали колективізацією, планами хлібозаготівель, законом «Про п’ять колосків». В нього заселяли страх за дітей та рідних, поряд з яким все інше вже було другорядним.
Разом з колективізацією у життя людей увійшли слова усуспільнення господарства, худоби, насіннєвих матеріалів. Це значило - відібрати зароблене тяжкою працею. Шостого вересня 29-го на зборах з питань хлібозаготівель Мікоян проголошував: «В Україні застрягло не менше 15 млн.руб., кожна п’ятиденка дає 2-3 млн.руб. Ні в якому разі не можна зменшувати темпів виконання заготівель. Нещодавно ЦК партії розглядало план індустріалізації. Перед нами стоять великі завдання, для їх виконання необхідне забезпечення хлібом».
У селян відбирали все, знищуючи хлібороба-господарника. Дніпропетровщина була тим регіоном, який не мовчав, піднімався проти утисків та голоду. Кількість протестувальників сягала тисячі чоловік, зворотною реакцією були нові, більш жорстокіші методи боротьби з простими людьми.
Резолюцією від 10 січня 1930 року Дніпропетровщину оголосили округом суцільної колективізації, у дводенний термін накреслювали заходи зі знищення куркуля. Наприкінці січня секретар ЦК КПБУ Косіор виставляє термін до 15 березня завершити заходи з кулаками. Робота проходила не тими темпами, на які очікували, у інформаційних повідомленнях керівництву говорилося про зрив кампанії, саботування, що люди не хочуть голосувати проти куркулів, говорячи: «У нас куркулів немає, бо всі робили як воли». Селяни намагалися захищати своє, а проти них кидали загони чекістів та міліції.
Вже п’ятого березня 30-го виконавці звітували, що у порівнянні з жовтнем 29-го, коли було колективізовано 12% земель, змогли досягти 64%, посівний фонд зібрано на 131,8%.
А з «метою виконання твердого революційного порядку», протягом лише травня, червня з Дніпропетровщини було виселено 17 тисяч родин та 5 тисяч одинаків. З Нікопольщини – 800 родин та 140 одинаків. Вона була другою за кількістю розкуркулених, загалом з району виселено понад 4 тисяч господарств. У таємних повідомленнях в деталях описували весь жах виселення, коли людей заштовхували у переповнені вагони без води та їжі, відбирали в них теплі речі, як в жінок починалися передчасні пологи і їх залишали на станціях, а у паніці та штовханині потяг ледве не перерізав людей...
У 1931 році план Дніпропетровщини становив 111 млн пудів, і вже на кінець року значна частина колгоспів та селян залишилася без запасів зерна. Село почало голодувати. У 1932 році ця цифра становила 88 мільйонів. Регіоном ширилося невиконання плану хлібозаготівель, з усіма наслідками для простих людей. За злісну нездачу посівного матеріалу, позбавляли права користуватися польовою та садибною землею, конфісковували майно. У селян забирали останнє, залишаючи вмирати у порожніх холодних хатах.
Керівництво рапортувало у листопаді 32-го, що лише за день було вилучено 5178 тон зерна, з яких 5057 у селян, решта – колгоспів. Звітувало про жорстку перевірку продовольчої допомоги, коли пайка на один трудодень не мала перевищувати 600-700 грамів, громадське харчування - 100-150 гр., на працюючих в бригадах на час прополкової кампанії - 200 гр., виконуючим свою норму - 250 гр.. Добре працюючим колгоспникам - 800-1000гр. Ці грами ділили на всю родину, вони були чи не єдиним порятунком, але не рятували. Під грифом «таємно» надходили зведення про масові випадки голодної смерті, про смерті, які не фіксуються рагсами, про дітей, яких батьки залишають біля ясел та лікарень, аби врятувати, про трупи, які лежали в полях та балках, бо не було кому ховати... про випадки канібалізму, які були зафіксовані у 20 районах області... З літа 1932 р. до кінця 1933 р., за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Ціною цих жертв стали 89,5 млн. пудів зерна...
Старожили Шолохового, Миронівки, Базавлука, пам’ятають ті часи і «чорні дошки», якими винищили сотні сіл, стерли їх з лиця землі узаконеною блокадою. Те все повернеться у 46-му, коли в умовах неврожаю та повоєнної розрухи, вилучили з українських сіл майже все збіжжя й вивезли поза межі України. Ухваливши надлюдський план хлібозаготівель та поставивши село за межу виживання.
Люди памятають...У пам’ять звели скорботний хрест у Базавлуку, який височіє над козацьким волелюбним краєм, на чию долю випали найтяжчі історичні випробування. Тут не скажуть, що голоду не було, не поставлять його під сумнів, бо в родині кожного є той, хто не вижив, не дожив, за упокій стражденної душі кого щороку у річницю Голодомору запалюють свічку...
Оксана Сізова, прес-служба міського голови.
Євдокія Федько завжди рада гостям
Старі груші памятають минулі часи
Нехитре господарство...
Польова бригада Миронівки
Євдокія Федько у центрі
Миронівська земля
Старі дороги...