лись дуже давно одна стара жінка чи то співала, чи тужила: "Ще пограймось навперейми у піжмурки із бідою, заxоваємось од неї у сиру земельку, лельки!" А нещодавно випадково трапилися ці слова народної пісні, записаної, як колискова голодомору. Не про лелек і не про мальви з жоржинами – про біду, чорну бабу й темну хмару співали матері у голодному 1933-му. Жертвами насильницької колективізації, хлібозаготівель, політики терору, ставали їхні діти, які тихо розчинялися у тумані Голоду…
Статистика Голоду
За даними дослідників, під час Голодомору 1932-1933 років в Україні померло щонайменше 3,9 мільйона людей, чверть з них – діти до 10 років. Втрати Дніпропетровщини - понад 65 тисяч жителів. Назвати остаточною цю цифру ніхто не береться, бо досі невідомою залишається кількість мешканців вимерлих селищ, що назавжди зникли з мапи України. Через штучний голод не народилося 600 тисяч дітей, стверджують науковці, а ті, що вижили, не могли побороти у собі минуле. Це було головним ударом терору – змінити світосприйняття, посіяти страх і покору.
Свідки страшних жнив
У міському музеї зберігається близько двох тисяч свідчень очевидців голодомору. У 32-му їм було не більше десяти, коли писалися спогади – далеко за 80. Більшості вже немає в живих, а їхні голоси продовжують лунати зі списаних нерівними рядками листів. Тут спогади мешканців Київщини й Харківщини, Одещини і Луганщини, найбільше наших земляків – з Дніпропетровщини. Всі у різні роки приїхали до Покрова і тільки у 90-х змогли розповісти про своє дитинство. У цих сповідях історія голоду, виписана короткими реченнями, мов набат – про активістів зі своїх, відібрану останню корову, залізні списи, якими шукали зерно, смерті, що записувалися колгоспним начальством у звіти, мов відпрацьовані трудодні, і про людей, які рятували інших, подекуди ціною власного життя.
Галина Сотникова - мешканка Рудника, народилася у селі Січовик, що на Нікопольщині:

"Не можу забути, як благав батько-вдівець не забирати останніх гарбузів, прихованих у скрині. Як нас, п’ятьох малих та знесилених, скидали з тієї скрині, забираючи все, навіть розтрощену поспіхом городину. Навесні 33-го село нагадувало кладовище, у хатах лежали померлі, не було сил ховати людей, їх загортали у ганчір’я та скидали у братську могилу. Попід дворами ходили сироти. Аби врятувати дітей, батьки здавали опухлу від голоду малечу до колгоспних ясел, та там було не краще, няні навчали відшукувати зелені пагони, розжовувати їх, запиваючи водою".
Марія Величко- жителька Покрова, народилася у Новомиколаївці Нікопольського району: "Для тих, хто вижив, 33 рік став мірилом істинних цінностей, люди раділи малому, боялися вголос навіть говорити про голод, аби не наврочити. Мені було лише вісім, пам’ятаю буксири, що ходили по селу й збирали зерно. У хаті весь час чувся плач новонародженого братика, я боялася заглядати у колиску, в нього була така велика голова. Мама всі крихти віддавала нам, сама знесилена мовчки лежала на лаві".
Ганна Ліновицька, народилася в селі Рябошапівка, нині Новоіванівка, Нікопольщина: " В селі була церква, її зруйнували, а ікони спалили. Пам’ятаю, урожай був, пшениця по пояс, а їсти нічого – все вивезли. Влітку, восени ще якось трималися, ховрахів ловили, птахів, мишачі нори розривали, вони туди стягували зерно, а взимку зовсім погано стало. Сніг під два метри, сил не вистачало навіть на двір вийти, не то що хату протопити".
Спогади цих людей починаються 31-м, ніби до нього нічого не було і після нього не буде. Здебільшого вони скупі й короткі - "до голоду була велика родина, господарство і хліб на столі, після – страх, аби не було гірше". Вже у шестирічному віці вони розуміли, що є закон, коли за п’ять колосків можуть вислати усю родину, є "чорна дошка", що означало - смерть. Діти стали головною мішенню, бо з їхньої пам’яті вибудовувалося майбутнє. Ніхто точно й не знав, скільки малечі загинуло за голодні роки, підрахунок вели дітям шкільного віку, немовлята залишалися за лаштунками голоду. За даними науковців на Дніпропетровщині майже половина дітей початкової школи не дожила до навчального року 33-го. Категорія рік і чотири, це, фактично, категорія суцільної смертності, запевняють історики. Дитячі будинки й інтернати були переповнені сиротами й дітьми, яких підкидали батьки у надії на порятунок.
У Дніпропетровську влада була змушена додатково до існуючих відкрити 260 ясел, де перебувало 12800 дітей. В сільській місцевості була створена мережа ясел на 100 тис. дітей. Проте потреби в опіці були значно вищими. В цих установах не було ресурсів, необхідних для лікування, харчування й утримання, мала місце надзвичайно висока смертність. За офіційними даними
вона становила 50% від числа прийнятих дітей.
Філософія пам’яті

Сучасній людині важко уявити масштаби трагедії 32-33 років , як і саму можливість існування "чорних дошок", закону "про п’ять колосків". Свідки голоду, прості селяни, теж не могли осягнути всього, що відбувалося, чинили опір, але система виявилася сильнішою й безжалісною. За неповних п’ять місяців дії "Закону про п’ять колосків", тільки на Дніпропетровщині було засуджено 5215 осіб, з них 174 – до розстрілу. За декілька колосків, які несли додому дітям. Через невиконання областю плану хлібозаготівель, від покарання окремих осіб перейшли до покарання районів та сіл із занесенням на "чорну дошку" смерті. Першим в нашій області стало село Вербки, його оточили парканом, у селян вилучили все продовольство, за зиму 32-33 у ньому загинуло 90% мешканців…
Колективізація, індустріалізація, тотальне розкуркулення й голодомор стали народною бідою, за якими прийшла війна. Голод залишився у 30-х, його замовчували, приховували, а згодом взагалі заперечували. Але його не забули, він залишався у пам’яті та церковних помянниках, де ті, хто вижив, записували імена тих, кого забрав голод...
Прес-служба міського голова.