15 лютого відзначається дата, яка змінила долі багатьох людей - День вшанування учасників бойових дій на території інших держав та річниця виведення військ з Афганістану.
33 роки тому стався історичний день - 15 лютого 1989 року останній солдат перетнув афгансько-узбецький кордон біля містечка Термез. Так ця дата увійшла в новітню історію. З кожним роком вона все далі віддаляє від тієї війни, але пам’ять береже приклад вірності військовому обов’язку, мужності й подвигу, який показали тисячі українців.
В афганській кампанії, яка тривала 10 років, брали участь понад 160 тис. українських військовослужбовців, понад 3 тисяч з яких загинули… Серед них наші земляки… Війна не відпускає їх до сьогодні, про своє перебування в Афгані вони розповідають короткими фразами...
Скупиться на спогади про минуле й покровчанин Володимир Дев’ятко. У далекому 1984 році юнаком був призваний до лав радянської армії. Одразу після «учебки», йому, 19-річному хлопцеві, доля підготувала суворі випробування - подальше проходження служби у складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані. До 1986 року Володимир служив у дорожньо-комендантському батальйоні, на висоті 3600 метрів над рівнем моря, на перевалі Саланг. Про ці роки згадувати й розповідати не любить…
На долю не нарікає, як і не вважає себе героєм. Та певно одне - рани Афганістану не залікуєш нічим і ніколи… За роки проходження служби має нагороди СРСР, багато пам’ятних медалей, медаль «Захиснику Вітчизни». Афган, де втратив друзів, де небезпека чатувала на кожному кроці, де так чекав листи з дому, які вселяли віру й надію, він залишив за спиною. Заради нового життя, де не буде війни.
З добротою й щирістю Володимир ділиться своїм сьогоденням. З дружиною Наталією разом вже більше 30 років. Виховали двох прекрасних дітей - доньку Наталію та сина Дениса. Усією родиною люблять активний відпочинок – разом відпочивають на морі, мандрують різними містами України та відвідують театральні вистави. До світу прекрасного родину занурює дружина Наталія, концертмейстер Школи мистецтв. Особиста його слабкість – рибалка. Посидіти у тиші біля води з вудкою - ні з чим незрівнянне задоволення!
Все своє життя він присвятив рідному місту – тут пройшло дитинство, шкільні роки промайнули у СЗШ №6, потім у колишньому ПТУ-50 оволодів професією машиніста екскаватора. Звідти забирали і до Афгану, як і десятки його однолітків. Вся трудова діяльність пов’язана з гірничо-збагачувальним комбінатом. Зараз працює у Покровському кар’єрі, машиністом крокуючого екскаватора. Володимира поважають в колективі та люблять й обожнюють в родині.
Він, учасник Афганської війни, як ніхто, знає справжню ціну війни і миру та, як ніхто, знає ціну життя…
Олена Дощенко, прес-служба міського голови.